|
|
   |
Давно, і не мною підмічено, що світ поезії і море — дві, надзвичайно споріднені стихії, мабуть, ще з часів незрячого, — але якого все-зрячо-го! — Гомера, який, за красивою легендою, на-слу-хо-ву-вав море, щоби вловити сутність себе, світу й людини. Звідтам, напевне, першоприрода гомерових заповільнених, важкоходих, як сам поступ історії, повнокровних гекзаметрів, немов удари хвиль у береги Еллади...
Якби там не велося у потаємних лабіринтах минувшини та поезій, але маємо нині таку оригінальну, многолику та багату особистостями «Антологію української морської поезії», укладену зусиллями відомого поета й перекладача Анатолія Глущака.
Ясна річ, що заголовними, генеруючими та визначальними постаттями і в цій темі є постатті наших національних геніїв слова Тараса Шевченка, Лесі Українки й Івана Франка. Саме вони й тільки вони визначили святу самоцінність споєднання стихії моря і слова, але позаяк масовий читач «хрестоматійно» вже знається на цій високій класиці, то виникає бажання заналізувати нашу поетичну мариністику в її модерних зразках ХХ століття; себто, в її найсучаснішому звучанні. І тут не
обійтися без тих, часами, різновекторних впливів на поезію найрадикальніших сплесків філософії ХХ століття.
Ось «пантеїст», молодий, з іще не втраченою (страченою режимом геніальністю) Павло Тичина («пантеїст» — той, що ставить любов до природи чи не звище релігії); «язичник» Тичина — нарікає свободу і любов своїми найвищими богами в чудовому вірші про зґвалтовану ворогами на «енгармонійному» березі моря кохану, себто, Україну:
О, як вона вирвалась, кинулась в бір —
і бігла, і бігла, і бігла — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір
і небо у чорних кривавих слідах...
Був мертвий і дикий і проклятий час
як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй, ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись, і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
...........................................................
Любов моя чиста, любов незавчасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов.
На жаль, не здійснилися в майбутньому оті поетові «накази» власній душі — «і буду боротися, і буду іти...» так, як здійснилися вони в сутності іншого великого поета України, ровесника Тичини Євгена Маланюка. (Під кінець буремних 20-х рр. чимало дослідників навіть ставили постать Маланюка позвище Тичини).
«Імператор строф залізних» Євген Маланюк, один із найвпливовіших ідеологів національної ідеї поруч з Дмитром Донцовим, висуває у центр своїх поетично-філософських пристрастей відому тезу Шопенгауера про «волю до життя», волю боротьби, — звідси зачинається Маланюкові та його оточення поезія «трагічного оптимізму», яка безпосередньо захоплює і мариністику видатного поета. Так, розгортаючи в структурі поеми «свічадо моря», маловідомий і недоведений факт з біографії Тараса Шевченка про те, що «пливши у Стокгольм», він, Шевченко «скомпонував Гамалія, невеличку поему», «нордичеськи»-похмуро, зате енергійно звучить вона:
Осінній Балтик злобно б’ється в борт,
І пароплав — мов запорозька чайка —
Стрибає в хвилях. Даль закрила порт.
Багріє захід, як зловісна байка.
Козак скривавлений... Китайка
Вінчає чоло... Хмарний похід орд...
Та ось міцніє шторм. В один акорд
Злилися чорний шквал і біля чайка.
Вона кигиче, як тоді, як там.
І от під згубний гул грізного моря
Варязький відгук скованим братам —
Встають чубаті хвилі Чорномор’я,
Ревуть у тьмі...
Та іншим серце — мліє.
Музика бурі родить Гамалію.
Певне, тільки генію підвладне таке: накласти образи стихій двох морів і творчо «обіграти» сей «кентавр»...
А в неповторного Євгена Плужника, цього, за висловом відомого критика, «найраннішо, ще до Сартра, екзистенціаліста» нашої поезії, — пронизливе олюднення стихії моря — «О хаосе, я пізнаю тебе!» — антична Афродіта, що народилася з піни моря, знову повертається у рідну стихію. Ні, вже не антична, а реальна в своїй (і поетовій) конкретиці, прекрасна дівчинка-степовичка:
Вона зійшла до моря. Хто вона —
Навіть самій їй байдуже віднині...
...Хіба не всі ми — єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик — кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий.
...........................................................
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.
І ще одна, вельми екзистенціальна теза Є. Плужника — «Може, це не море.., а душа моя...», внутрішньо притаманна мариністиці таких відомих поетів його покоління, як Володимир Сосюра та Максим Рильський, Бондан Ігор Антонич і Юрій Липа, котрий буквально наказує сучаснику: «Будуй найбільше — душу».
Гадаю, що екзистенціальні мотиви й прагнення виникають у найдраматичніші моменти, коли особистість поета сягнула краю — межі, коли поза ними немає нічого — окрім фатального кінця. Саме в такі менти спалахують спасенні миттєвості, саме тоді варто заявити вольовито й чи не переможно, як це чуємо від Дмитра Павличка:
Я тимчасовий, та мусить пройти
Вічність крізь мене.
І неореалістична сутність поезії Ліни Костенко, як своєрідна еволюція лінії неокласиків. Багатохвилева, така різна, така глибинна сучасна українська поезія, на моє переконання — одна із найсильніших в сучасній європейській літературі.
Як і Євген Плужник, Ліна Костенко також ревно вірна власним духовним і філософським принципам: це жорсткий, реалістичний прагматизм з пронизливими напливами скептицизму, іронії і самоіронії. Часами лірика її просто нещадна. Що ж — такий час, у якому живемо. Якраз на вибухах отакого максималізму пульсує поезія цієї, «мужнішої мужчин» жінки. І критицизм поетеси небезпідставний: ось її погляд на, здавалось би, стабільний, але змертвілий з того стан речей, надто в елітарному прошарку суспільства:
...Так ніхто і не помітив,
що човен далі не пливе.
Чи, мо’ наскочили на камінь?
Чи, мо’, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали гадки.
Сміється Байда з далини:
— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.
Зате у м’язистому, енергійному вірші «Художник» Ліна Костенко (чи її ліричний герой) готовий серед житейської бурі са-мо-ро-зі-п’яс-ти-ся за найвищі цінності життя і духу:
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
«Коли буде гроза на морі,
прив’яжіть до щогли мене!»
У короткій (можливо, занадто лаконічній) передмові до «Антології...» укладач її Анатолій Глущак цілком доречно порівнює стихію моря з «образом історії», що віками ревла над просторами України: «Море грає, «реве та стогне» в українській історії, в писемних пам’ятках княжих часів, у козацькому епосі, в думах і піснях. В героїко-патріотичних поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» парадигма моря постає і як продовження традиції, і як «образ історії», національно-світоглядна складова».
Водночас твориться і своєрідний, колективний міф про море, міф — промовистий і багатоіпостасний. У Бориса Олійника в образі спотаємного, всезнаючого суфлера: «Мені.../такого море намовчало/в своїй одвертості сліпій./Я лиш одне з того мовчання/без тлумача собі беру:/високий лет козацьких чайок/І без- козирки чорний круг». У степовика Василя Симоненка постає цілком неоромантичний, аж надто пафосний образ моря:
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
На наближених регістрах звучить і поезія Миколи Вінграновського «Моєму морю»:
Ти чуєш, море?!
Юність моя — зоре,
В твоїх просторів синьокрилий дим!
Я молодим прийшов до тебе, море,
Будити хвилю із твоїх глубин.
Тобі ми з товариством сповідаємо
І молодість свою, і сивину...
Ще в одного шістдесятника, Івана Драча, в поезії «Жінка і море» зринає живописний образ Афродіти, але звучить він дещо по-іншому, як ото в Євгена Плужника — різні поети — і партитури різні:
Я вийшла з тебе і йду в тебе, море,
Вийшла з піни морської —
в піну людську ввійшла.
Цілком упротилеж неоромантичним (дійсно, необачним для великої поезії) — сувора, немов саме каторжне страждання, мов кривавий згусток екзистенції, підімперського, вже не-іс-ну-ван-ня, — поезія Василя Стуса (на моє глибоке переконання — першого Героя вже вільної України); поезія із задушливої камери смерті, себто, вічно ворожої нам Росії; твір, по вінця сповнений внутрішнього драматизму, збільше — духовної трагічності поета й епохи. Наведу цю поезію В. Стуса повністю,
оскільки вона буквально ідеальна: і за змістом, і за формою, і за філософічною націленістю:
Сонце, бджолами хоре, сумовите в добрі
при житейському морі — як ковчег на горі.
Та ковчег той без Ноя, і немає при нім
ані тварі живої, щоб плодитись по тім,
ані гілля оливи із далеких долин,
між вервечками зливи ти є в світі один.
Наречи себе Ноєм і подайся уплав.
Що ж такого ти скоїв, аби світу не мав?
Сонце, бджолами хоре, покотилося в падь
і заплакані зорі ллються в очі свічад.
«Ти є в світі один», — це, можливо, найносутніший Стус, якого ми не знаємо, Стус — із безодні боротьби за свій народ, але той поет, що зроду-звіку марив свободою, а море і свобода — то майже одне.
Парадоксально (чи ні?), що більшість поетів, котрі «зазвучали» в нас, майже ніколи віч-на-віч не знали моря, себто, роджені були краями іншими. Звідки ж то, питається, отака «притягальна» сила цієї стихії?..
Окремої, особливої розмови заслуговують такі різні й обдаровані поети-мариністи, роджені або виховані безпосередньо на берегах Чорного моря, поети одеської школи: від славних патріархів рідного слова: Євгена Бандуренка, Володимира Гетьмана та Володимира Івановича і майстрів дещо молодшої генерації Бориса Нечерди, Анатолія Глущака, Дмитра Шупти, Анатолія Качана, Василя Барладяну, Олексія Різниченка, Олега Олійникова, Станіслава Конака, Тараса Федюка, Станіслава Стриженюка, Віталія Березінського, Василя Сагайдака, Антона Михайлевського, Миколи Палієнка, Петра Осадчука, Валентина Мороза...
Така розмова на часі.
Анатолій Колісниченко. Кандидат філологічних наук, лауреат всеукраїнських премій ім. Юрія Яновського та ім. Олеся Гончара