|
|
   |
Знаємося з Анатолiєм Степановичем бiльше пiвстолiття, тому маю право твердити, що вiн владає, можливо, найвищою якiстю для творця i особистостi, — поет завжди належав сам собi, себто, був i є самодостатнiм. I чи не з цiєї початкової максими зачинається свобода духу та нацiї, котрiй належить сам поет.
Ясна рiч, абсолютно вiльним буть неможливо, генетично поезiя А. Глущака належить до макросвiту Тараса Шевченка (ось уже майже два столiття весь масив нашої поезiї обертається навколо ядра свого генiя). I поетичним «дуелянтом» в стилi Лермонтова я б його не назвав, i не стояв А. Глущак на «публiчних стадiонах», що вирували в пору шiстдесятникiв. Не того характеру й вдачi сей поет. Але любов його до свiту й людини — напрочуд висока, тиха, якась аж земна, зате гостра й постiйна, немов святковий дух осiннiх, останнiх квiтiв... I крiзь сльози бачу живi чорнобривцi, садженi матiр’ю
поета...
I душа знов до денця прозора
Пiд росою тремкого жалю, —
Вже без маминого омофора
Сповiдально на рястi стою.
Чи пташине земне алiлуя
Матiр в кущi небеснiй почує,
Вiдiйшовши у засвiт зими?
Чи покаже дорогу до храму
Для розгрiшень сирiтського страму
Перед родом i перед людьми?..
Таким постає перед свiтом у «Сонетi лiта — вже без матерi» герой поезiї, вiчно самотнiй, оголено-прозорий, мов сльоза, в гiркiм каяттi й покинутостi.
Лiрика Анатолiя Глущака — це «подорож у себе», у власнi сум’яття i тривоги, одне слово, вона глибоко життєва. Але над усим «доцентричним» рухом поета, надто в останнiй перiод творчостi, постають i глобально-вiчнi запитання: в чому сутнiсть цiєї, до крику рiдної, Богом даної країни — України?! Що таке українська Душа, куди вона гряде i що їй свiтить у майбутньому?!
Вiдповiдi на цi сакраментальнi проблеми виростають в синiвно-вiдкритих, як щойна рана, рядках вiрша «На яснi зорi, на тихi води».
Не в злотi Полуботка — нашi добра! —
Свята Софiя, Орлика скрижаль,
Захищений праукраїнцем обрiй,
Тарасiв гнiв i Лесина печаль,
Моря пiсень. I предкiвськi могили.
У вулiях шкiльництва — дiтвора.
I доля спадкоємностi двокрила.
I вiчне шво Днiпра!
Не загубитись нам помiж народiв,
Коли щодень змагатимемо час.
Й на яснi зорi та на тихi води
Покличе українця знову Спас.
Зримий тут якiсний синтез iсторичного й особистого, релiгiйного i рацiонального, — непросто розвивається ся структурна сув’язь, — а над усе — енергiйне, я б сказав, затято-галицьке поривання (хоча Анатолiй i подолянин) до крайнiшньої iстини, що тлiє- жеврiє ось тут, на порозi або за порогом мовленого.
Дуже позитивне й те, що має поет солiдний, добрий «академiчний вишкiл», бо, зрештою, я переконаний у тому, належить усiм своїм «творящим єством» до знаменитої «неокласичної течiї» у нацiональнiй поезiї, вершини котрої освяченi творчiстю таких майстрiв слова, як Максим Рильський i Микола Зеров, школи, що згодом вже в нашi часи, органiчно еволюцiонувала в творчiсть Лiни Костенко, Дмитра Павличка, Бориса Олiйника... Варто нагадати, до Анатолiй Глущак буквально «сповiдує» культ сонета, вiршованої форми, такої ж «давньої», як увесь масив європейської поезiї. Звiсно, це вiд неокласикiв, котрi, понад будь-який експеримент, ставили внутрiшню рiвновагу в поезiї, дошуковувалися i йшли до її пракоренiв у класичних формах. Ось один iз найдосконалiших сонетiв А. Глущака — «Печаль i гнiв...», присвячений Тарасовi Федюку:
Печаль i гнiв. Печаль i гнiв, —
Недуга пристрастей грiховна,
Але було б життя несповна,
Якби позбутись їх зумiв.
Не бачиш дня. Бракує слiв.
Окрiп сльози i скрип зубовний...
А спокiй завжди бездуховний,
Вiн долю розчахне навпiл...
То разом — розум i душа.
То глузд i серце — насупроти.
Мов струни рвуться поводи,
Вогнем займається межа!..
Печаль розвиднює темноти,
А гнiв — щось палить назавжди.
Що це? Стан звихреностi духу?.. Прагнення гармонiї i духовної повноти?.. Вирок узвичаєнiй бездуховностi?.. Пересторога зовнiшнiй надчуттєвостi?.. Палає сонет! Галузка за гiлкою одпадають життєвi зайвини. Полишається тiльки розум у нiмбi печалi: ось так «спрацьовує» м’язиста структура сонета. Вiдчувається тут i печальний видзвiн «трагiчних оптимiстiв» «празької школи», що також виросли з неокласицизму — Олени Телiги та Олега Ольжича. А саме «iмперативнi», себто, наказовi вiдлуння:
«Не загубитись нам помiж народiв!..».
«Ковчег надiї» — найбiльш повне видання нових поезiй i вибраних Анатолiя Глущака, тiльки дивно — однойменного вiрша, що дав назву книзi, немає тут, i це сприймається як своєрiдний символ i потайний ключ: мовби натяк: «зачекай, читачу, i ще буде така поезiя».
I вiриться — що буде! Дай то, Боже, сил i натхнення цьому майстровi слова на його многотруднiй нивi любовi до народу, до слова!
Анатолiй Колісниченко. Кандидат фiлологiчних наук. м. Одеса