|
|
   |
Іван Максимович Лисенко є автором низки ґрунтовних видань, присвячених визначним діячам української культури ХХ століття. Дослідник особливу увагу приділяє світочам літератури і музики, чия творчість і фахова діяльність несправедливо, з політичних міркувань замовчувалася радянською владою. Наприклад, в лисенківському енциклопедичному «Словнику співаків України» з більш як чотирьохсот персоналій добра половина — це матеріали про репресованих мистців або тих, хто успішно вершив творчу кар’єру в еміграції.
2014 року Іван Лисенко опублікував типологізовану серію книжок про видатних представників оперного співу. Про зібрані спогади і матеріали про Юрія Кипоренка-Доманського вже йшла мова у попередніх випусках «192 сходинок». Тепер ознайомимо читачів «Вечерней Одессы» з постатями майстрів вокалу Іваном Стешенком і Платоном Цесевичем.
З великою любов’ю і послідовністю збирав Лисенко спогади сучасників і найближчого оточення Платона Івановича, рецензії на спектаклі та концерти з його участю, систематизував оперний репертуар співака і навіть звукозаписи.
Народився Платон Цесевич у Мінській губернії 1879 року в бідній селянській родині. 1885 року батьки переїхали до Києва. У 9 років Платон побував у церкві Братського монастиря, де був вражений співом церковного хору. Згодом його взяли до хору Софійського собору, яким керував видатний диригент і в минулому оперний співак Яків Калишевський. Це дало змогу розвинути природний талант хлопця, опанувати навички сольного співу. Після закінчення двокласного училища він змушений був три роки навчатися столярній справі.
Після переїзду всієї родини до Катеринослава Платон працює модельником у ливарному цеху. Але його вже вабить сцена, виконавська творчість. І він влаштовується статистом в гастролюючих театральних трупах, бере участь у любительських спектаклях. Молодий Цесевич бере приватні уроки співу.
Залишивши у 1901 році роботу на залізничних майстернях, Платон всупереч волі батьків починає виступати у складі мандрівних театральних труп — на Кавказі, у Ростові та Варшаві. У Польщі голос Цесевича почув знаменитий тамтешній бас Адам Дідур: пророкує тому велике майбутнє. Але ні у Варшаві, ні у Москві, ні спочатку в Петербурзі не знаходить можливостей потрапити на велику сцену.
І тільки після потрапляння у 1903 році до українського колективу О. З. Суслова отримує можливості виступати в спектаклях «Запорожець за Дунаєм»
С. Гулака-Артемовського, «Наталці Полтавці» М. Лисенка, «Катерині» М. Аркаса. В ту пору росте слава Ф. Шаляпіна, утверджується його реформаторський підхід до оперного співу. Цесевич обирає цього великого артиста взірцем і навіть своїм учителем.
Платон Цесевич дебютує у першій великій ролі на сцені у Харкові — в партії Греміна в «Євгені Онєгіні» П. Чайковського. А вже улітку 1905 року гастролює в Петербурзі — виступає поруч з прославленими Ф. Шаляпіним, Л. Собіновим, М. Кузнецовою-Бенуа. Після тривалих гастролей по Росії співак починає виступати на сцені Київської опери, підкоряючи любителів не лише багатством і силою свого голосу, але й акторською майстерністю. За кілька київських сезонів був освоєний майже весь східнослов’янський оперний репертуар. Цесевич стає партнером ряду провідних виконавців, виступає під орудою видатних дирижерів.
1910 року Цесевич приймає запрошення антрепренера Сибірякова і в наступному сезоні співає в Одеській опері. Згідно з тодішньою практикою провідні виконавці часто гастролюють. Це дозволяє зустрічатися на сцені з видатними сучасниками — зокрема
І. Алчевським, А. Неждановою, Л. Барановською, В. Петровим. Цесевич підкоряє публіку Одеси, Харкова, Києва, Москви.
У 1924 році Харківська опера вирішила вперше поставити перлину української класики — оперу Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Композитор ще за життя прагнув почути Цесевича в ролі Бульби. Цесевич виправдав сподівання і автора опери, і харківської публіки.
Весною 1925 року Цесевич поїхав за кордон для лікування. Водночас він виступає на сценах Неаполя. Згодом актор вже прем’єр паризьких сцен, театрів Барселони, Бухареста і знову Італії. Після повернення в СРСР Цесевич не відразу одержав змогу співати в операх. Але у травні 1941 року одержує запрошення з Одеси на 12 спектаклів, ці гастролі перервала війна.
Востаннє П. І. Цесевич виступав перед одеською публікою 1949 року. На цих спектаклях був його син — Володимир Платонович, директор Одеської астрономічної обсерваторії.
Одеські гастролі підвели творчий підсумок видатного співака з великим виконавським репертуаром.
Інша книга Івана Лисенка присвячена менш відомій постаті оперного мистецтва — Іванові Никифоровичу Стешенкові (1894—1937), чий тріумф на зарубіжних сценах був тривалішим, аніж на батьківщині. Він дебютував у приватному хорі 1910 року в Сумах. Тут його помітив поміщик О. В. Капніст, нащадок відомого російського поета. Він на власний кошт відправив юного земляка вчитися у Петербург, а потім — до Італії. У 1914 році Стешенко бере участь у всеіталійському конкурсі вокалістів і стає лауреатом. Це відкрило шлях на оперну сцену в Бергамо. Перша світова війна змушує здібного українця повернутися додому. З осені 1917 року Стешенко соліст Київської опери, виступає в концертах, пропагуючи твори зарубіжних і українських композиторів.
1921 року Стешенко виїздить за кордон для лікування. З Польщі переїздить до США — де одразу стає солістом опери Чикаго. Далі була Філадельфія, де пересіклися з Федором Шаляпіним їхні творчи путі, що призвело до тривалих дружніх стосунків двох басових виконавців.
Преса США, газети української діаспори незмінно високо оцінювали тріумфальні виступи земляка. Але він мріє про повернення в Україну — це здійснилося 1932 року. В Харкові починає працювати з піднесенням, часто виступає перед робітничими колективами. Гастролює до Одеси і до Грузії, потім на терени Сибіру, Уралу, Далекого Сходу. Ця нелегка напружена праця позначилася на здоров’ї співака. Він повертається з гастролей до Москви, де й несподівано помирає. Але вклад цього великого таланту в оперне мистецтво дозволяє належно оцінити книжка Лисенка — з підбіркою спогадів колег по сцені, відгуків у пресі, детальним репертуаром співака.
Олексій Анатоленко