|
|
   |
Сльоза поза тим, що ти був
на свята молодим...
Павло Гiрник
В небеснiм реєстрi менi пiдгадають замiну.
Я цьому нетязi найлегшi грiхи заповiм, —
Бо вiку торби i гнуть, i печалять камiнно.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
На випробах долi утемну не вимiняв жереб,
Не жебрав Зiслання: щоб ласки i кар — пiв-на-пiв!
Згадати-злiчити: недiль було бiльше як серед.
Без сорому казка: ти будням радiти не вмiв.
Жалi та скиглiння — немає дешевшого краму.
В дитячiй сльозi — зацвiтає i гибiє свiт.
Життєва юдоль — марш-кидок помiж страхом i храмом.
В благенькiм рядку — захлинається твiй заповiт.
Все ближче межа, пересадка... як фiнiш.
На пiльги — вiдстрочки ощадливий час-нещадим.
Вже долю-нетягу не змiниш, але й не зобидиш
Сльозою за тим, що ти був на свята молодим.
Iвановi Яцканину
Ще третiм пiвням не пора...
»Собача вахта».
Чи у пiтьмi нас прозира
Космiчна Ванга?..
На всiх материках — потоп...
Бухика Етна.
Ковзької ночi чорнотроп —
Доба вертепна.
На пiку драми i грози,
В нiчних антрактах,
Мiняє шати й голоси
Печаль-неправда.
Мов зашпори — дiймає тьма.
Терпiти ж варто:
Бо Провидiння не дрiма
Й Небесна варта.
Нам шпарку сходу вiдпина —
Мої братове —
Неопалима купина,
Вiдбоже слово.
I вже недремний ворожбит
(Набридли жданки):
Вмах розбатує краєвид
I вени ранку.
(Вірш з Сардинії)
Екзотикою вабить Тиренiда —
Мурована гранiтна ваготa,
Де небеса опертi на бескиди
Сардинсько-корсиканського щита.
Романський люд, захищена планида
У маєстатi папського хреста...
Та нiби стежа — Дiва тут Обида
За мною крoчить всюди неспроста.
То жизними, то голосами смертi,
Через моря, покрiзь шенгенський гвар
Гука Вкраїна до своєї твердi.
Зве димом шин, тривоги блок-постами,
Ошматтям нищених довiр i карм,
Покривленими розмиру вустами.
За свiтлофорами калини
Не спокушайся манiвцем,
В пору випроб — до України
За всiх умов ставай лицем.
Найперш вiтчизнi усмiхнися
I осiни себе хрестом.
Ти ж син її — не чужаниця,
Не цинiк вкупi зi страшком.
Запоможи в бiдi червiнцем,
Стань проти зайди врукопаш, —
Що народився українцем
Скрiзь пам’ятай, як «Отче наш...»
Переступи житейське дляння,
Ваганням поклади межник,
Щоб у вiдступництва ковбанях
Не загубивсь, як черевик.
Покличе маршова дорога, —
Не пригамуй душi почин:
Це ж усвiдомлена спромога,
Це родовий удiл i чин.
Удосвiта мене вiтає
Повновидою посмiшкою
хлiбина дня
Притискаю її до грудей
аби вiдкраяти цiлушку
але згадую засторогу матерi
«рiж на столi!»
Час менi смакує —
як окраєць до борщу
Час пахне — як оселя
прибрана до Зелених свят
Хлiбина дня звертається
до мене рiзними голосами
моєї сiльської родини
моїх померлих друзiв
моїх онукiв
Увечорi помiчаю на скатертинi
мурашню крихт
згортаю їх долонею
Враз чую докiр матерi
«пiдстав другу долоню!»
«та я ж хочу висипати
крихти пташкам
або голодному янголу»
Я ж так i не зiзнався матерi
що другокласником
не мiг дочекатися великої перерви
щоб попросити у двоюрiдної сестри
хоч половинку цiлушки
коли вона
дiставала її
з-пiд фарбованої у чорне парти
Я пiдставляв обидвi долонi
аби не впала пiд ноги
найменша крихта
Отче наш що єси на небесах
вдячною молитвою
зустрiчаю кожен день
ловлячи у пригорщ
кожну крихту життя
i хлiба насущного
Соняхи! Палкий бджолиний рай,
Хресний хiд усiм розлогом поля...
Україно, злотоцвiтний край, —
Ти моє покликання i доля.
В соняхiв є лiто: щоб рости,
Не спинатись на тини й лозини,
I напоготiв нести щити,
I тримати випрямленi спини.
В соняхiв є осiнь: як один
Накладуть козацьки головою,
Уклонившись кетягам калин
I хрестам церкiвки за горою.
Знов гучить литаврiв мужня мiдь,
Йдуть на битву збратанi залоги.
Вiрю-бачу: в латах знов стоїть
Сонях — як провiсник перемоги.