|
|
   |
За новелою Анатолiя Колiсниченка «Христа розпинали в матерi»
Простiр початку оповiдi з композицiйного боку яскраво кiнематографiчний: динамiчна i рiзка змiна кадрiв, мiшанина iрреальних вiзiй i натурзйомок озвучена наївно-розгубленими медитацiями й коментарями героя-оповiдача. Крупним планом — потрясаючi «iсторичнi» деталi з гiрким колоритом епохи, загальним — дивовижно-божественна гра кольорiв, що освiтлює лет iкони з сусiдського обiйстя, де з якимось сатанинським азартом своя-чужа влада здiйснює обшук. Подiя «богопадiння» надовго вплине на долю нацiї i всього людства. Тiнь страху, ритмiзуючись i переходячи у справжнiй жах, стає емоцiйно-образним лейтмотивом новели.
Глибока психологiчна травма, з якою викарабкувався, жив i все своє свiдоме життя страждав iсай iсайович, цей «iсус у квадратi», як «прозвали за наймення i каторжну долю професора фiлософiї Бужинського колеги по кафедрi», з часом не гоїлась. «...Та-та, видається, живiша вiд самого життя картина навiк вiдпечаталася у сокровенних глибинах його єства, поставши над розумом, серцем i душею чоловiка як найвища iстина. i диво дивне — не тьмянiла з роками, не обростала накипами стороннiх, пiзнiших, навiть разючiших подiй i вражень, — первородно-пречиста й, здається, iстиннiша та глибша вiд самої iсторiї».
Епiзод богопадiння, як вирiшальний у духовнiй драмi народу, виписано докладно i переконливо, адже одна шоста планети без Бога — то небезпека глобальна, всепланетарна . Україна лише географiчний фрагмент, що для героя, однак, — серце свiту. Письменник вiдверто гротескує, вплiтаючи в уявну розмову з Богом вiдголоски агонiзуючого довкiлля: — То тiльки iкона... з мене впала... кинули, — кивнув головою у подвiйному нiмбi сонця в бiк Значкової хати, де чулися з горища тривожнi чоловiчi голоси:
— Нi в бiса тут нiякої зброї!
— Тiльки один самогонний апарат...
— Шукайте як слiд!..».
...За мить впала «ще одна iкона, темнiша, давнього часу («Як «Чорний квадрат» Малевича», — згодом, уже на спадку вiку, додумував оту картину iсай iсайович), полетiла над синичкою, упала поруч iсайка, розколовшись навпiл; хлопчик боязко взяв до рук обидвi половинки, склав їх на розломi, — i в лицi роздвоєного святого Миколая упiзнав свого покiйного дiдуся Терентiя... ...Притис iсайко до грудей розбиту iкону, озирнувся на горище Значкової хати, де незнайомими голосами так люто матюкалися чоловiки, й побiг до хати похвалитися бабусi, що знайшовся дiдусь...».
На вiдмiну вiд брутально-матюкливого чужака, Бог для української душi — щось дуже своє i рiдне, сказати б, домашнє. Пригадаєм, як Довженкiв Сашко знайомить читача зi своїм дiдом Семеном у «Зачарованiй Деснi»: «У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився, я завжди бачив на покутi портрет дiда в старих срiбно-фольгових шатах, а сам дiд лежав на печi i тихо кашляв, слухаючи моїх молитов...».
Нищення роду розпочиналося з нищення Бога, — акцiя добре вiдома й практикована iсторiєю неодноразово. Але ж Бог нiде не живе, окрiм як в людськiй душi. Без Бога й душi немає, а без душi — людини. Письменник тонко проводить художню лiнiю порятування: i Бога й людини. Бог «так само несподiвано, як i повергся на суху, порепану землю, невагомо почав здiйматися вгору й тiльки на муаровiй липовiй дошцi iкони, немов на Туринськiй плащаницi, полишився тьмяний вiдбиток-вiдтiнь обличчя Вседержителя».
З одного боку — вселенський масштаб трагедiї народу, явлений через космiчний збiй природного свiтопорядку, з iншого ж — запаморочливi глибини маленького дитячого серця, дуже точного барометру брутально загроженого майбутнього рiдного краю. Мiлке i мiзерне, несуттєве i скороминуще, все нице й фальшиве облiтає по дорозi палахкотiння новелiстичної фрази, як покладена халтурниками iсторiї штукатурка, згорає у праведному вогнi болючої правди. Порушенi не лише закони соцiуму, а й космiчнi, явивши природньо текучий час скам’янiлими сакральними згустками. Такi речення треба вивчати окремо, аби зрозумiти, нарештi, цiну мовної проблематики, якою так хвацько гендлюють тепер брутальнi й бруднi фарисеї. Вслухаймося ж у її «протоматерiйний» рокiт. Вiдбувається неймовiрне. Вiдчай досяг апогею. Зараз приречений батько спробує порятувати свiй рiд, свою єдину, народжену в пеклi, у вогнi ненавистi дитину. «Я вже в ту хвилину передчував трагедiю своєю цуценячою засвiдомiстю, вигостреною вiйною i небезпечними «мандрами» з татом, — i повернулося сонце у свою протибiч: начеб зачало рухатися iз Заходу на Схiд, заблямило в червоне бабусине зблiдле, висушене обличчя, i, видається, скаменiв час у свої сакральнi, iще не знанi мною, згустки... i вселенський простiр намагався iстиснутися у протоматерiйну кульку мого завмерлого серця...».
Великий страх постає з великої краси, якою оповита сцена смертельного лету батька i сина вiд смертi до ...смертi на срiбному вiд поту жеребцi Дикому. Вражає вписанiсть сцени у вселенський ландшафт, — iдея синхронiзацiї космiчного i земного, що прозорить у прямо таки артистично виписанiй паралелi: далеке серце зорi i свiчечка дитячого серця, що у тому скаженому летi загрожене «повернутися... знову у «своє» небо...». Заданий першою фразою ритм дисциплiнує малюнок, увиразнює його графiчнi i смисловi лiнiї, ощадно дозуючи ресурс iнших мистецтв — живопису, музики, скульптури, кiно: епiчний розмах загального плану i поетичне фокусування звабної i живої деталi, оповитої фантазiєю оповiдача (дорослого i дитини, — зустрiчний рух), озмiстовлює вiдеоряд лейтмотивом єдностi, рiвностi i взаємовiдповiдальностi усього сущого перед Богом. Яка iронiя у цьому прихованому порiвняннi, що проглядає з мимохiдь кинутої реплiки у дужках на адресу жеребця Дикого: «Тварина — а як вiдчувала трагедiю свого господаря!». Воiстину, тварина i людина помiнялись мiсцями.
А втiм, усякий коментар блiдне перед лицем оригiнального тексту: «Лет коня стрiмкий i якийсь крилато-вiдчайдушний, немов над безоднею (тварина — а як вiдчувала трагедiю свого господаря!), видавалося, ось-ось наздожене жереб сумирне сонце при коловидi, розiб’є його вкривавлене скло срiбною вiд поту головою. Солодкий, аж нiбито церковний, дух коня i бубни копит безлунно полишались у сиво-золотавих полотнах стерень, i свiтило скакало в ритмi жереба краєм неба, i перша зоря, пролiсково тремтячи, вже зацвiтала на сходi. Я навiть помiчав — як первородно б’ється-пульсує її далеке серце, так само, як i свiчечка мого серця, обiйнятого пекучим нiмбом страху: гляди — i повернеться з грудей моїх знову у «своє» небо...».
Ранiше у текстi натрапляємо на слова «кентавр», навiть «кентаврик», — ота антична мiфологiчна зрощенiсть людини з твариною в один органiзм. Тепер уже тваринний жах i жах, який переживає людина врiвноваженi психологiчно. Можна метафоризувати подiю, адже зображення страждання тварини кидає потужнiй пучок свiтла на процеси переживання цього неймовiрного стану самою людиною. Як точно, з яким знанням справи пише Колiсниченко цю сцену, адже побачити, як «вiтер рвав з губiв коня клаптi срiбної, iз трав’яним полиском, аж закипiлої, пiни...» стороннiй спостерiгач аж нiяк не вспромозi.
Анатолiй Колiсниченко зважується на ще один ризик — пропонує нам «нiч любовi батькiв», «нiч... першозачаття». Тут цiла низка причин: «Так, — мiркує герой новели, — ота озорена, полохлива, солодка нiч присутнiла в менi, бо ж саме тодi вперше джерельно зрушилася до iснування тремка мачина мого мiкросерця, а в пуп’янцi мозку сяйнула початкова iскорка думочки — «я є! я єсьм! я буду! я навiть янголика бачу над собою!.. А може, то тiльки моя першотiнь у небi?.. Першозоря у Євангелiї вiд матерi?.. Адже спочатку була Матiр — аж потiм Син. Богоматiр! i чи не з моменту ЗАЧАТТЯ ми починаємо вести мову iз Всевишнiм. Вiчна та розмова, неприсутньо присутня, спотаємна, всеозначальна...».
Ритм новели нерiвний: сон з його сюрреалiстичною пластикою змiнюється сюжетом ясного до болю дитячого спогаду, тут таки розiрваного на шматки медитацiями героя-дорослого. Крайня напруга найбiльш драматичних сцен рiзко переходить у пасторальну пастельнiсть, не заспокоюючи, однак, навпаки, якось дивно хвилюючи своїм прозорим фiлософським пiдтекстом. Щойно усвiдомлена втiкачами повна безвихiдь, i тут спрацьовує iнстинкт самозбереження: вкрай виснажений герой раптом зупиняє свiй погляд на, здавалося б, зовсiм сторонньому: «З-за горба, випаленого лiтом у голу рижепiсть, усмiхнено вiдкрилась рiка, iскрилася течiєю на порогах, впадаючи далечiшим краєм у небо, прямiсiнько в сонце, другим, поночiлим крилом ховалася серед скель».
За цiєю новелою можна вивчати символiку мови мистецтва. Усе тут у наявностi, в цiлеспрямованiй злагодi: i рiка, символ часу, людської долi, що збiгає, губиться у нетрях долiшнього забуття, а чи навспак тече, зворотньо, прямо у небо; i мiст через ту рiку, символ межi життя i смертi, i той крук, без якого годi собi уявити український фольклор.
Нарештi, новелiстична кiнцiвка, що, як i належить, досить таки несподiвана. Нi, сюжетно очiкувана: приречений батько, вiдтягуючи на себе ворога, цiною свого життя рятує сина, — це споконвiчний i суворий закон, свята традицiя шляхетного українського роду. Несподiванка полягає у способi художнього вирiшення заключної сцени: «Надiрвавшись металiчним визойком нутряного стогону, проiржав жереб, i скрикнув батько. Сплiвшись в одну («Кентавроiстоту!»), обоє падали на мене з кручi. Дикий, неприродно зламавши навпiл сяючу дугу шиї, припав головою до батькової, також зiв’ялої, голови.
i невiдомо, чия кров (фонтанчик i слабша цiвка), скручуючись, доєднуючись одна до одної, iще зовсiм живою iстотою падала на мене разом з татом i конем».
Маємо ще одну блискучу художню версiю генiального Юнгового здогаду про незчисленне число предкiв, якi живуть у кожному з нас, смiливо конкретизовану образом святої кровi тих предкiв, що пульсує у наших жилах.
Чи вдалося розкрити до кiнця смисл новели? Де там, але якесь прозрiння вiдбулося напевне. До речi, наявнiсть таємницi теоретиками тлумачиться як фундаментальна властивiсть мистецтва, адже природа художнього образу полягає перш за все у невичерпнiй його безконечностi. Має, безперечно, рацiю М. Гайдеггер, мiркуючи таким чином, що, мовляв, смисл не кiнечний пункт дослiдження, а лише напрямок. Переконаний, саме на цьому напрямку шанс на духовне зцiлення й нацiональне порозумiння.
Новела Колiсниченка — зернина з того поля рiдної i такої трагiчної iсторiї, де зросли в нашiй лiтературi i «Солодка Даруся» Марiї Матiос, i Забужкiв «Музей покинутих секретiв»... Залишаючись у жанровiм сенсi зерниною з великою концентрацiєю болю, вона, та зернина, знову i знову проростатиме у людськiй свiдомостi, перетворюючи процес рецепцiї у справжнє естетичне свято i... потрясiння.
Володимир Сподарець