На Коні!

Герою України, лауреатові Шевченківської премії в галузі літератури, видатному поету і перекладачу Дмитру Павличку виповнюється 85 років

Правду кажучи, цей яскравий і мужній чоловік, темпераментний український патріот, інтелектуал європейського масштабу і універсальних знань, один з найпомітніших будівничих незалежної України завжди був на видноті й на коні.

Стояв на правому фланзі шістдесятництва. Першим в рідній літературі — віршем «Коли помер кривавий Торквемада...» — прокляв деспотію сталінщини. Збіркою «Гранослов» заявив про готовність не відступати від заповітів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського. Знавець мов і літератур народів світу Дмитро Васильович здійснив огром перекладацької роботи найвищого поетичного рівня: у десятитомнику його вибраного — шість томів уміщають трансляції українською мовою сотень поетів зарубіжжя.

Дмитро Павличко стояв серед зачинателів першого славетного Руху, першої не комуністичної партії другої половини ХХ століття — Демократичної. Кілька сформульованих ним положень лягли в остаточний текст Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. А ще він виконував високу місію Надзвичайного і Повноважного посла України у Словаччині та Польщі.

В дитинстві малий Дмитро пас батькового коня.

Впродовж тривалого життя дбайливо доглядав Коня своєї долі – на відповідальних, загрожених злом і неправдою перегонах підшпорював чотириногого побратима, гнав нестишним галопом.

Кілька років тому друзі та земляки купили Павличкові коня. Щедрий, дорогий серцю поета дарунок!

Незадовго до ювілейної дати ми бачилися з Дмитром Васильовичем у Львові. Він три дні по кілька годин підписував шанувальникам свого таланту книгу, створену разом з поетом Романом Лубківським і відомим фотомайстром і видавцем Василем Пилип’юком. Незвичне видання складають низка віршів і поема ювіляра, доповнені й проілюстровані творчістю колег.

Коли Дмитро Васильович підписував фотопоетичний альбом «Мій кінь», я спитав його, де відзначатиме свою «круглу» дату.

— В Україні ллється кров, йде війна. Ніде і нікого не збиратиму. Поїду в рідне село, до свого Коня, до могил батьків.

Анатолій Глущак

Сім’я

Мій кінь стопчатівський і ластівка моя,
Що в сивому гнізді на татовій стодолі
Сиділа, ще живі — це дорога сім’я,
Мій брат, сестра моя, творці моєї долі.

Кінь під вікном стоїть і каже: «Дам тобі
Свого здоров’я ще бодай малу окруху,
Щоб не схилився ти в нещадній боротьбі
За торжество свого потоптаного духу».

А ластівка гніздо звиває при вікні,
Показує мені мистецтво будівниче,
Літає, мов стріла, крізь мури кам’яні,
На київський Майдан мене тихенько кличе.