|
|
   |
Вiдомий поет, лауреат лiтературної Шевченкiвської премiї впритул наблизився до свого шiстдесятирiччя. На недавньому форумi видавцiв вiн презентував нову збiрку поезiй «Халва». Там же, у Львовi, ми розпочали бесiду-iнтерв’ю.
— Тарасе Олексiйовичу, починаючи з 2001 року ви щодва роки звiтували перед своїми читачами збiркою поезiй. Самi їхнi назви привертали увагу: коли екзотичнiстю, а коли викличною непоетичнiстю — нiби за обкладинкою проза. Наприклад: «Золото iнкiв», «Таємна ложа», «Транснiстрiя», а двi у кiнцi перелiку — «Хуга» i «Халва». Це впливає на промоцiю видань?
— У вiршованих рядках я давно вiдiйшов вiд використання роздiлових знакiв, звiв їх до мiнiмуму. Не вживаю заголовних лiтер. Та й зустрiти назву вiрша рiдко в якiй збiрцi можна — над першою строфою ставлю три зiрочки. I найменування книг — цiлком авторська воля. Краще стьоб, анiж романтично-фольклорний безконечник на обкладинках сотень книжок українських вiршувальникiв другої половини ХХ столiття i дотепер, «Халва» завершує трикнижжя чорної (за кольором палiтурок й основними смислами) серiї. I кореспондує з вiдомим схiдним фразеологiзмом «Скiльки не говори «халва», в ротi солодше не стане». Додам — як i в життi, на завершеннi шостого десятку. Коли вже ведемо мову про назву, то анонсую її до книги спогадiв, над якими починаю працювати: «Цеглина».
— Кiлька слiв про форум видавцiв. Мене приваблює тут можливiсть з багатьма поспiлкуватися — перш за все вiдомими письменниками Романом Лубкiвським, Миколою Петренком, з луцькими i тернопiльськими видавцями. Бо перезавантаженi програми форумiв не викликають iнтересу: бiблiотечнi справи, дитяча лiтература, фестиваль поетiв, «круглi столi». Спецiальнi гостi — полiтологи, культурологи з Європи i Америки. Що вони можуть сказати нам в останнi мiсяцi, коли українцi сотнями гинуть, захищаючи Україну i свободу Заходу?..
— Ярмарка марнославства. Так званi моднi лiтератори, «грантоїди» захiдних посольств i фундацiй, як i українськi полiтики, безперестанку пiаряться, пiдiграючи невибагливим обивательським смакам, «iнфiкуючи» все ширшi кола молодi. Їхня мета утверджувати якусь там європейськiсть за рахунок потоптування предтеч, навчителiв, недавнiх друзiв. Забули, затушували iмена i творчiсть Миколи Вiнграновського, Бориса Нечерди, Iгоря Римарука, унiкальну прозу Григора Тютюнника, Василя Земляка, Михайла Стельмаха. Це нагадує штучнi «моря» уздовж Днiпра, що затопили i козацькi церкви, i сiльськi кладовища, i тисячi обiйсть, де поднiпрянцi жили з вiку-роду.
— Але ж мають бути сторожовi застави критики.
— Глибока лiтературна критика, концептуальнi огляди значних масивiв книг зникли. А те, що друкується чи розмiщується в Iнтернетi, має за мету обслуговування лiтературних тусовок, глорифiкацiю посередностей. Свiдчу: коли я був членом Комiтету з Шевченкiвських премiй, то папки з рецензiями на творчiсть номiнантiв ми навiть не вiдкривали. Самi читали книги, ходили на спектаклi, вiдвiдували виставки пошукачiв премiї i виходили на консенсуснi рiшення.
— Якi ж перспективи в українського красного письма?
— Перспективи сумнi. Українськi лiтератори почали євроiнтегравуватися ще в кiнцi минулого столiття, замолоду. I за чверть столiття перетворили оази поезiї та прози в тирлища. Зокрема й в Одесi — з її колишнiм лiтературознавчим потенцiалом i рiзноманiтнiстю поетичних голосiв. Збiрки вiршiв вже виходять накладом 200—300 примiрникiв, як у Францiї чи Нiмеччинi — на запит високочолих, причинних студентiв зi спецсемiнарiв. Проза все наполегливiше пристосовується до невимогливих смакiв, масових запитiв. Такий європейський вектор критично загрозливий.
— А серiя «Зона Овiдiя» є проукраїнським трендом?
— Мене кiлька разiв обирали президентом Асоцiацiї українських письменникiв, яка виникла у 1996 роцi як альтернатива Спiлцi письменникiв України. Зрозумiв, що десятки талановитих поетiв не мають перспектив видання своїх збiрок, бо не вмiють працювати лiктями, а бiльше — «вибивати» для цього зарубiжнi гранти i стипендiї. Спочатку визначив дюжину авторiв, котрi своїми книжками неодмiнно б оживили наш лiтературний пейзаж. А далi самi автори подавали рукописи, долю яких визначав одноосiбно.
Я не опускав планку серiї — наклад вiд 1500 примiрникiв i вище. Шукав можливостей розмiстити виданi книги в регiонах. Так здолав рубiж 20, 30 видань. Наразi є 53 книжки «Зони Овiдiя». Поки що проект поставив «на паузу». Але вiд нього не вiдмовляюся, треба подалати «мертву зони» кризи.
— Ви багато читаєте?
— Щодня. Але щочастiше ловлю себе на тому, що вiдчуваю брак лектури — хоч i маю пристойну бiблiотеку. Справа в тiм, що коли сiдаєш за вiршi — тодi прагнеш брати до рук однi книги, а коли улiтку багато рибалю — просять уваги iншi автори. Має, напевно, значення, що я живу то в Києвi, то в Одесi. Хоч зiзнаюся чесно — в останнi роки мене все менше приваблює столиця.
— Тарасе Олексiйовичу, писати мемуари в якомусь одному часовому масштабi вам навряд чи вдасться. В нашому з вами життi є рубiж 1991-го, коли завалився iмперський Союз, у тебе ще є точка Х — вихiд з лав Спiлки, створеної Сталiним. Це вимагатиме безсторонностi й чесностi...
— Згоден. Але я писатиму спогади не для презентацiй, з’ясування стосункiв. Хочу, аби наприкiнцi цiєї роботи — десь у 500 сторiнок комп’ютерного набору — мiг сказати собi: «Я все сказав, i як хотiв сказав».
Iнтерв’ю вiв Анатолiй Глущак