|
|
   |
Лисенко Iван Максимович належить до когорти самовiдданих, сотворителiв української культури, хранителiв духовних скарбiв. Кожна область може похвалитися такими достойниками. Згадаємо при цiй нагодi Михайла Iвановича Сiкорського. Це вiн на початку 50-х рокiв очолив краєзнавчий музей в мiстечку Переяславi-Хмельницькому на Київщинi, в якому було лише 32 експонати. А через пiвстолiття на берегах рiчки Трубiж вже iснував Нацiональний заповiдник «Переяслав». Дiтище Сiкорського включає 25 музеїв, присвячених зокрема Тарасовi Шевченку i Григорiю Сковородi, якi плiдно творили в цьому благословенному краї.
Енциклопедистом-дослiдником рiдкiсної результативностi вiдомий Iван Лисенко далеко за межами вiтчизни. Ось перелiк його фундаментальних праць в галузi нацiональної музичної культури. Два видання «Словника спiвакiв України», далi «Словник музикантiв України», солiднi мемуарнi збiрки «Українськi спiваки у спогадах сучасникiв» та «Музична культура України в спогадах, матерiалах, листах». Яка столична чи периферiйна iнституцiя може похвалитися таким доробком!? А ще ж Лисенко видав з десяток книг лiтературознавчого характеру — зосередивши увагу на iменах репресованих радянською владою i призабутих. Додамо три томи «Валкiвської енциклопедiї» (автор народився у Валкiвському районi на Харкiвщинi), «Словник українських приватних бiблiотек».
I ось найновiше довiдкове видання — «Вогнища української культури». В ньому висвiтлюється iсторiя українських культурних товариств, салонiв, хорiв, оркестрiв, об’єднань художникiв. Скiльки цiкавої, навiть несподiваної iнформацiї мiстить ця любовно укладена книжка! В рiк 200-рiччя Тараса Шевченка доречно дiзнатися про напрями дiяльностi i активних учасникiв об’єднань з найменням Кобзаря. У 1908 р. в Москвi утворене лiтературно-музичне товариство, яке проводило Шевченкiвський вечiр у Великому залi Московської консерваторiї (1911), низку заходiв за участi композиторiв Я. Степового, М. Лисенка, спiвакiв А. Нежданової, П. Цесевича, Ю. Кипоренко-Доманського, акторiв М. Заньковецької, I. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Кропивницького та багатьох iнших.
Iм’я «Кобзар» прибрали музично-драматичне товариство в Ужгородi (1920 р.), музично-хорове товариство в Празi (1923 р.), український мiшаний хор у Лос-Анджелесi i спiвоче товариство у США. З 1992 р.
Вогнища української культури почали засновувати в Одесi ще у XIX столiттi. Зокрема, Iван Лисенко облiкує Одеське музичне товариство (створене наприкiнцi 1860-х рокiв), музичний салон Г. Руфа, товариство аматорiв музики (керував П. Сокольський), товариство пiвденноросiйських художникiв (засноване 1890 р.), лiтературно-музичне товариство «Українська хата» (засн. 1912 р.).
Ланцюгову реакцiю нагадувало виникнення українських художньо-мистецький закладiв i об’єднань на територiї Захiдної i Схiдної Європи в першiй чвертi ХХ ст. Українська хорова капела у Києвi (1919 р.), Українське лiтературно-художнє товариство в Петроградi (1916 р.), українськi театри в Москвi (з 1920-х рр..), у Петроградi-Ленiнградi (1919 р.), у Сибiру (1930-х рр..), а ще театри в мiстах Станiславовi, Парижi, Львовi, Нью-Йорку, Бєлградi, Брюсселi, Софiї. Щедро засiвалися на планетi українськi хоровi колективи, опернi ансамблi.
До нового «Енциклопедичного словника» напрошується додаток з кiлькох континентальних карт з позначенням розпросторення українських вогнищ культури на планетi — за видами i жанрами. А поки що вiтаємо багаторiчного автора «Вечерней Одессы» з поповненням в його творчому доробку.
Анатолій Глущак