|
|
   |
В моїх читацьких уподобаннях поезiя є — скористаюся рубрикою Вiслави Шимборської — «лектурою надобов’язковою». Але вiд рубежу 1998 i 1999 рокiв пiдсвiдомо почав формувати полицю творiв вiршарiв, в яких шукав (i знаходив) вiдповiдi на найскладнiшi питання як сучасностi, так i свого побиту на землi. Посмертна збiрка Бориса Нечерди пiд ятристою назвою «Остання книга» на тiй полицi опинилася поряд з «Гранословом» Дмитра Павличка, «Марусею Чурай» Лiни Костенко, збiрками полякiв — Тадеуша Ружевича i вже згаданої Шимборської, росiйських поетiв Арсенiя Тарковського i Анатолiя Жигулiна... Згодом в одного прозаїка я знайшов сутнiсне означення вiдбору — «з набутку болю i мислi». Напередоднi 60-рiччя вiд народження Володимира Невмитого вийшла його посмертна книга «П’ята пора року» — такого ж гатунку.
Володимир Невмитий був скупаний i споєний духовною благодаттю Шевченкiвського краю — Звенигородщиною Черкаської областi. Iм’я Кобзаря стало провiдною зорею на все життя: коли поступав учитися в Київський унiверситет i коли верстав журналiстськi дороги — на Одещинi, по Українi, в зарубiжних поїздках.
На Одеському обласному радiо в рiзнi роки працювали вiдомi в Українi поети В. Руткiвський, В. Мороз,
М. Палiєнко, В. Сагайдак. Нема сумнiву, що вони iнкорпорували молодшого колегу до лiтературної творчостi, — чутливiсть Володимира до художнього слова помiчали усi. Але вiн не поспiшав з публiкацiями вiршiв i прози, мудро не «пiдвантажуючи» анi друзiв, анi читачiв початкiвською «зелениною».
Книжечкою «Tabula rasa» Невмитий заявив про себе як квалiфiкований модерний поет. Вiн разом з Василем Сагайдаком чи не першим в Одесi почав вiдмовлятися вiд роздiлових знакiв, традицiйного римування, — європейська поезiя розпрощалася з цими рудиментними ознаками чи не сотню рокiв тому. I все ж Володимир тримається рими — незамiнимого вiтамiну поетичної строфи, хiба що виявляє постiйну винахiдливiсть у виборi спiвзвучностей рядкiв.
вже Ганнiбал окрай ворiт
i яничари обступили ганок
о лицарю без страху i догани
не гайся загуртовуй рiд
засiки точить недорiд
чужинську мову
смокчуть немовлята
о лицарю душа твоя завзята
вже Ганнiбал окрай ворiт
лише нарiд лише нарiд
уберiга в собi код генетичний
о лицарю до слави звичний
вже Ганнiбал окрай ворiт
Ще у студентськi роки Володя Невмитий у тишi бiблiотек i архiвiв прослiдкував своє родове древо... до восьмого колiна. У своїй автобiографiї з почуттям виконаного перед родичами обов’язку написав: «Тож у свiтлицях рiднi — тiтки, дядька, двоюрiдних братiв i сестер, племiнникiв вiдтепер на стiнах у рамках розлогi крони». А батько Iлля Iванович обiйшов усi хати Ново-Українки i Тарасiвки (сiл, де жили i працювали батьки поета), щоб скласти мартиролог Голодомору ще в тi роки, коли це заборонялося. Робимо висновок, що родоводи Невмитих були б iще крислатiшими, якби не сталiнщина — чи то в 1933-му, чи у 1944-му, коли визволених черкащан погнали на гiтлерiвцiв без зброї...
Поезiяi Невмитого сповiдальна, її софiйнiсть, мудрiсть — як ментальна цнота. У якi фiлософськi простори кличе наступний твiр?
не вирiзняюся в юрбi
нiхто не помiчає зовнi
ношу розп’яття у собi
за помисли святi й грiховнi
Голгофа в стомлених ступнях
в долонi потиски вiдвертi
втiм дехто цiлиться мовлях
волiє по стiнi розтерти.
цур їм не потурай журбi
фiлософ будь собi нiвроку
носи розп’яття у собi
Для врiвноваженого кроку
Для справжнього поета творчiсть є мiсiєю передбачень, метафоричного прогнозу — особливо притомному українцю. У Невмитого навiть особистiснi прозрiння драматичнi, а його вiдчайдушнi спроби розгледiти задзеркалля реальностi просякнутi тривогами серця i розуму. Спочатку вiн зiзнається у прагненнi «зазирнути/у дзигаровий вишнiй утвiр/чи в скриню/де припаси днин». Сам собi не може визначити «де та межа/де втiха вже не втiха/скорше бiль». Якi недовiдомi знання (про себе, про рiд) водили рукою автора, коли вiн чiтко артикулював: «стигму рис/зi тла свiчада погляд квапно зiтре/чий погляд/не довiдаєшся ти нiколи». Цi останнi слова — нестяма болю.
Втiм, є й сподiвання на останню соломину оптимiзму:
та слава Богу втiшає
нез’яничарена душа
час невiдчепно наступає
вона ж дає ще одкоша
Українi, її поетам зокрема, випали бiблiйнi випробування не на стику, а скорше — на розломi тисячолiть. Сейсмографiчнi таланти Володимира Базилевського, Дмитра Кременя, Дмитра Павличка продовжують фiксувати усi коливання соцiально-духовної кори народу. Для Бориса Нечерди його «Остання книга», Леонiда Талалая — його «Безпритульна течiя», а для Володимира Невмитого — «П’ята пора року» стали усвiдомлено заповiтними, бо витворенi зi справжнього болю i невмирущої мислi.
Анатолiй Глущак