|
|
   |
За два тижнi — меморiальна дата — 75-рiччя вiд дня народження поета Бориса Андрiйовича Нечерди. Вiн був знаковою постаттю в культурному пейзажi Одеси, в лiтературному процесi України другої половини ХХ столiття. «Вечерняя Одесса» береже пам’ять про нього ще й тому, що значний масив вiршiв надрукував на її сторiнках, був приятелем першого Редактора газети Бориса Федоровича Дерев’янка. Обом Борисам, майже ровесникам, доля простелила позначенi творчими подвигами життєвi дороги. I заскупо дозволила вiдсвяткувати лише 50-рiчнi ювiлеї...
Поколiння шiстдесятникiв в українському красному письменствi, особливо поетичний кiш, виростали i навчалися в селах i провiнцiйних мiстечках. Важило повнокровне мовне виховання i оточення в родинах (з дiда-прадiда!), рiвень викладання у школах.
Борис Нечерда закiнчував середню школу в славнiй Олександрiї на степовiй Кiровоградщинi iз золотою медаллю. Видiлявся начитанiстю, мовними слухом i пам’яттю. Вже з 8-го класу почав друкувати вiршi у мiсцевiй газетi. Потеплiнню суспiльно-полiтичного клiмату «за Хрущова» сприяло олюднення засобiв масової iнформацiї — в сенсi тематики публiкацiї i трансляцiй, резонансу на духовнi запити сучасникiв, особливо молодого поколiння. Юнацтво чутливо резонує на поетичнi жанри, орiєнтуючись на змiстову i емоцiйну наповненiсть творiв, їхню формотворчу новизну. Тож Нечерда не мiг розминутися, ставши студентом в Одесi, з талановитим колективом газети «Комсомольське плем’я».
Перегодом його запрошують на штатну роботу в редакцiї. Коли брати до уваги формулу Марини Цвєтаєвої «Час ученичества — он в жизни каждой торжественно неотвратим», то саме газетярська практика прискорила завершення учнiвства Бориса в царинi поезiї. Вiдкрилися тисячоликий свiт, антологiя характерiв, нуртування помислiв, логiка або прихована, непоказна мотивацiя вчинкiв. Надихаюче радiла душа, окрилено ширяв розум. I народжувалися рядки-одкровення: «В собi вiдкриваєш змаху Шевченка, Врубеля, Баха!». Iншого разу: «Чужi ремесла, я до вас голодний, як до землi розхристаний Микула!».
Перша збiрочка Нечерди «Материк» побачила свiт 1963 року. Вона була схвально оцiнена в Одеськiй письменницькiй органiзацiї, рецензентами мiсцевих газет. Зате на сторiнках «Лiтературної України» i навiть директивної «Правды Украины» прозвучали докори i звинувачення, зокрема у формалiзмi. Менi здається, що «застереження вiд читацького загалу» були... запiзнiлими. «Материк» фiксував пройдений автором етап: зануренiсть у романтичнi мотиви, реалiзованi засобами мобiлiзацiйно-виховних закликiв, закорiнених у поетицi В. Маяковського i доби iндустрiалiзацiї.
Нечерда мав дистанцiюватися вiд плеканого комсомолом поетичного мейнстрiму а ля Роберт Рождественський (у Москвi) чи Микола Сингаївський (у Києвi). Бо тiльки в газетних передовицях та у «бойових листках» в солдатських казармах судилося повторюватись кiнцiвцi вiрша «Iстина» з дебютної збiрочки: «...На сiдло вистрибну./I знов — за плечима костри! Бо вища у свiтi iстина:/ — Товаришу, стань в стрiй».
До роздумiв над питаннями «Про що писати? Як писати? Для кого вiршувати» спонукала Нечерду колiзiя з публiкацiєю добiрки з чотирьох вiршiв восени 1962 року. Три з них не потрапили до книжки, яка вийшла аж наступного лiта. А «Пiвники» (що їх подаємо в добiрцi внизу) побачили свiт аж 1989 року — в розширенiй редакцiї, але таки з датою «1962» в кiнцi твору. Хто ж проскрибував «Пiвникiв» — цензура чи так перестрахувалися у видавництвi? Чверть столiття висiв цей дамоклiв меч і над рукописами Бориса Андрiйовича i незрiдка опускався... Стражники соцреалiзму i засад партiйностi лiтератури не прощали Євгеновi Євтушенковi «Наследников Сталина», а Дмитровi Павличковi — вiрша «Коли помер кривавий Торквемада». Пускали пiд нiж наклади книг, забороняли друкуватися — Лiна Костенко мовчала (пишучи «в стiл») майже два десятилiття.
Друга збiрка вiршiв «Лада» засвiдчила кардинальне перезавантаження поетом засад творення: в тематичних прозрiннях, очудненнях сюжетiв, ексклюзивному iнструментарiї метафористики i римування. I подосi нiхто не змiг зрiвнятися з Нечердою вигадливою фонiкою рим, — Емма Андiєвська сповiдує дещо iншу систему суголосся рядкiв. У «Ладi» автор поем постає вже як вправний симфонiст, наростивши цей досвiд у наступнiй поетичнiй збiрцi «Барельєфи».
Але до планетарного потеплiння на межi тисячолiть в Українi почастiшали позасезоннi заморозки на територiях культури, духовностi, свободи слова. Що побачив поет з Одеси за палiтурками своєї четвертої книжки «Поезiї» у серiйному оформленнi видавництва «Молодь»? Рукопис був коновальськи пошматований, низка вiршiв постала скалiченою, а авторське право — цинiчно зневажене. Що ж — тоталiтарна система захищала себе ешелонованими засiдками найманцiв вiд iдеологiй, блок-постами цензури, нагляду лiтературознавцiв у штатському. Другий такий погром Нечердi був улаштований у 1984 роцi, коли київське видавництво «Днiпро» спробувало благословити його «Вибране». Згiдно з видавничим статутом рукопис мав мiстити тiльки опублiкованi ранiше твори. В належний час Головлiту (читайте — головцензурi) подали набiр тексту. За кiлька тижнiв до дозвiльної установи викликають редактора збiрки вiршiв. «Хiба «Днiпро» вже береться за видання першодрукiв?». Редактор смиренно уточнює: «Книга сформована на основi випущених збiрок в «Маяку» i газетi «Вечерняя Одесса». Пiсля тривалої паузи цербер оголошує вирок: «Що ж, з Одесою будемо розбиратися. А з цього набору залишаться хiба що рiжки та нiжки...».
Так i сталося.
Поета як прапор
Затопчуть в багнюку. I смеркне.
Вiн матиме право:
Лише воскресати iз мертвих.
I чути вiтальний,
Весняний, весiльний гелгiт.
I знов, як вiддавна,
В сьогоднi — вганяти свiй генiй.
Не стримує рамка:
Трiщить, потребує поновлень.
Не справдилась крапка,
Яку становили по ньому.
Так званий укрсучлiт багато в чому продовжив практику тоталiтаризму. Хiба що замiсть крапки ставив «прочерк» — риску вiдсутностi. 1998 року (одразу пiсля смертi Нечерди) в Iвано-Франкiвську журнал «Плерома» вийшов у форматi «Малої української енциклопедiї актуальної лiтератури». Цю претензiйну «колотуху» спорядили Володимир Єшкiлєв i Юрiй Андрухович, вознесенi сьогоднi до рiвня класикiв постмодерну-авангарду, себто «актуальної лiтератури». Борис Нечерда викреслений ними з амiкошонської «енциклопедiї». А 2000-го став посмертно лауреатом Шевченкiвської премiї!
Слово-Логос Нечерди живе i пребуде! Звичайно, якщо ми не будемо звiрятися анi з сучасними словниками iноземних слiв, анi з фальсифiкатом «Плероми». Бо за старогрецькою фiлософiєю маємо поняття всесвiтнього розуму, а за Євангелiєм — предвiчний образ Всевишнього. Згадаймо перший рядок Євангелiя вiд Iвана. А ще почитаймо вiршi Нечерди, бажано б — повнiше — з рiзних його книг.
Анатолiй Глущак