|
На останню чверть ХХ столiття випала пора утвердження й успiхiв лiтературознавчої школи Василя Фащенка. Новаторськi дослiдження i концепцiї одеського вченого знайшли гiдне продовження у творчостi й педагогiчнiй практицi його послiдовникiв-учнiв. Серед фащенкiвських аспiрантiв вирiзнилися трiйко «мушкетерiв» пера — Григорiй Клочек, Володимир Панченко i Михайло Стрельбицький. Їхнiй переїзд пiсля захистiв кандидатських дисертацiй до Кiровограда i Вiнницi спочатку сприймався як недобре знамення, навiть як «зрада» наставника. Але сьогоднiшнiй статус кожного, їхнi творчi портфелi пiдказують, що центральна Україна сприятливiша для нацiональної гуманiтаристики.
Прощаючи вiк двадцятий,
чи зможеш простити собi
умiння печально мовчати —
собi i юрбi, далебi, —
умiння безгучно кричати
при кожнiм голготськiм горбi,
якими покрита країна,
оця, що твоя — не твоя, —
країна — Вкраїна — раїна,
Вкраїна — руїна — де я?
Країна, якiй служити
усмiхнений Фащенко вчив —
твiй вiчний одеський Учитель,
твiй вiчний провинний мотив.
Країна — усiхня приманка,
країна, яку ти не знав,
хоча друкувавсь в Дерев’янка,
i вiн тебе кимось вважав.
Не кимось, а... речником правди
(про те ж i на шпальтах є),
заїкуватим, щоправда,
заглибленим в серце своє...
Нема сумнiву, що Василь Васильович Фащенко добирав учнiв не лише за здiбностями, а й за ключовими ознаками характеру — майже не помиляючись. Не випадково ж i Михайло Стрельбицький, уривок з поеми якого щойно цитовано, називає Учителя фундатором української лiтературознавчої характерологiї. А коли людина здiбна углибати в характери художнi, то й живi натури розкодує. В субтильному очкариковi з Хмельниччини Фащенко розгледiв правдолюба — шукача — оборонця — i в поезiї, i в лiтературнiй критицi, i в повсякденному життi.
Одну зi своїх книжок поем i циклiв вiршiв Стрельбицький назвав «Наука вдячностi», а ще одну, трохи пiзнiшу, виразнiше безпретензiйно — «Школа перепитувань». То ж про якi ви-шко-ли прагнув оповiсти читачевi поет? Добре обiзнаний зi всiма течiями українського вiршування, Стрельбицький не сподобився спокусами i модами постмодернiстiв, якi над усе волiють дивувати, шокувати, знетямлювати. Його «шокова терапiя» — в поетицi традицiйнiй, ментально «загостренiй» на совiсного спiврозмовника, резонуючiй в широких дiапазонах добра i зла. Лiтературний iнструментарiй доступний усiм. Але однi використовують його, щоб вигадливо доводити — нема нiчого святого! Зате Михайло пiд тортурами не написав би рядок «Любiть Оклахому», як це зробив Ол. Iрванець, пародiюючи сосюринське «Любiть Україну». Ось чому в книгах хмельницько-вiнницько-одеського любомудра добре вкущилися бурлеск, приперчена коломийка, сарказм i фiлiппiка.
А ще Стрельбицький «поважає» об’ємнi формати: поеми, цикли, множиннiсть жанру. У «Школi перепитувань» є роздiл «Сонети-силуети. Велика галерея», що мiстить двi сотнi творiв з присвятами. Зокрема «Експозицiя одеська» ввiбрала вдячнi сонети викладачам унiверситету iменi Мечникова — Миколi Павлюку, Григорiєвi В’язовському, Василевi та Марiї Фащенкам, Степану Бевзенку, Костевi та Панасу Данилкам, письменникам Iвановi Рядченку, Степановi Ковганюку, Iзмаїловi Гордону, Борисовi Нечердi, Тарасовi Федюку, таким особистостям, як Кiра Муратова i Борис Дерев’янко — перелiк не завершуємо. Але навiть у цих величально-похвальних ксенiях подибуємо елементи епiграматики. Характер!
Стрельбицький вiдважно атакує фортецi пострадянської суспiльної психологiї, яка нарощувала свої бастiони на давнiх, скажiмо, окреслених ще Шекспiром пiдмурках. Не може змиритися-дивитися: «На жебри i приниження чеснот,/На безтурботне i вельможне бидло,/На правоту, що їй затисли рот,/На честь фальшиву, на дiвочу вроду/ Поганьблену, на зраду в пишнотi,/ На правду, що пiдлотi навдогоду/ В бруд обертає почуття святi» (частина 66-го сонета англiйського класика у перекладi Д. Павличка). Нинiшнiй читач разом з поетами минулого i сьогодення шукає вiдповiдi на болючi питання: чому пошесть колаборацiонiзму, жадоби вразила саме українськi елiти — i депутатсько-полiтичну, i правоохоронну, i вiйськову, i рiзномасно-чиновницьку? А хто, з якої верстви може протистояти цiй нечистiй силi? За Стрельбицьким — Iван Ходяча Совiсть (таку назву має одна з поем). Той збiрний герой, що в останнi пiвроку втiлився в чинi майданної Небесної сотнi, що зi зброєю в руках у 2014-му захищає українську землю.
Але нацiональний iдеал утверджують не iдеальнi герої, а живi люди високого, послiдовно жертовного покликання. Таким був художник-подолянин Федiр Зотикович Коновалюк (1890—1984), учень i навiть спiвавтор великого Iвана Їжакевича. Залишив багату живописну спадщину, сотнi iлюстрацiй до лiтертурної класики. Не вiдробляв трудоднi на плантацiях i конвейєрах соцреалiзму, а тому членом Спiлки художникiв став за 2 роки до пенсiї, а першу персональну виставку змiг влаштувати у 65 лiт. Боготворив Шевченка, з 30-х рокiв (минулого столiття) щороку писав автопортрети в образi Кобзаревої Катерини (!). Збереженi картини дружина художника передала Вiнницькому державному технiчному унiверситету, де облаштували персональну галерею. Вона стала лабораторiєю кафедри культурологiї, де вже третiй десяток лiт натхненно працює поет i професор, цьогорiчний ювiляр Михайло Петрович Стрельбицкий. Молодим демократiям потрiбна не лише розумна i соцiально справедлива економiка, але й гуртуюча людей духовнiсть, гуманiтаристика. У Вiнницькому технiчному вишi у пошанi i фiзики, i лiрики.
Михайло Стрельбицький видав трикнижжя «Пiд небом Коновалюка» — що стало не лише поетичним пам’ятником художнику, але й системно-поглибленим поцiнуванням сучасниками феномену культури крiзь призму часу. А разком професiйного авторського втiлення рефлексiй i прочитань може бути такий вiрш:
Малював художник трави,
а виходило: роса.
Малював художник небо —
поставали небеса.
Малював снiги — пороша
гостро пахла на вiки,
малював хатинку — довше
йшли її руйнiвники.
Малював горбiв привiлля —
не вивiювався люд;
малював усяке зiлля —
йшли по зiлля звiдусюд...
Малював млина — i млин той
перемелював журу;
малював рiку — i плин той
починав iз Сонцем гру!..
Малював рибальськi сiтi —
поспiшав до них улов;
малював усе на свiтi,
а виходило: любов...
А. Г.