|
В Українi i в Росiї 2014 рiк заздалегiдь оголошено роком Тараса Шевченка. Планувалось багато чого — випуск ювiлейної медалi, реставрацiя пам’ятникiв, створення байопику, передача Українi деяких оригiналiв Шевченкових творiв росiйською мовою... Але в час святкувань на деяких росiйських блогах читаємо, що заходи «пропитаны нечеловеческим желанием навязать двум народам агрессию взаимной любви и понимания!.. Они (рiшення урядiв. — Авт.) обьявляют о немедленной заброске соединений десантуры, составленных из поэтов и прочих бойцов культурно-просветительского фронта!.. Фактически документы есть обьявлением войны! Войны мифам...».
За цi двiстi попереднiх рокiв не раз намагались паплюжити iм’я Шевченка свої, доморощенi, та i зарубiжнi «генiї» слова. Не будемо вдаватися до спогадiв, згадаємо лише факт полiтичних катаклiзмiв, пов’язаних з всеохоплюючими протестами народу проти знахабнiлої i корумпованої влади, яка будувала в Українi пiрамiду свого вiчного володарювання. Серед бруду, кiптяви та вогню Майдану раптово з’являється образ, дух i велич Кобзаря, про ювiлей якого в Українi, здалося, всi забули. Його вустами заговорив вiрменський юнак Сергiй Нiгоян, розстрiляний снайпером...
I полилось... Грiзним потоком... «Кавказ», «I мертвим, i живим», «Сон»... Поезiю Т.Шевченка читали скрiзь — на Майданi, на радiо, на телебаченнi, розлогi строфи писались на плакатах, транспарантах, на камiнних стiнах барикад i планшетах, з його портретами йшли на барикади, вони прикрашали прапори i захиснi щити бойових сотень.
Шевченко — велет, вiн завжди сучасний.
Кобзаревi двiстi рокiв, а українськiй кiнематографiї лише сто. Що ж з Шевченкiани реалiзовано за цей час на нивi художнього кiно? Скажемо вiдверто — небагато. Державне управлiння кiнематографiєю України у всi часи начебто сприяло митцям. З фiнансуванням проектiв не було проблем, особливо в передювiлейнi роки. Завжди видiлялись немалi кошти на проведення конкурсiв сценарiїв. Та самi фiльми не з’являлись. Чому? Бо всi конкурси, починаючи з 1918 року, оголошували з метою «створення сценарiю про Т. Г. Шевченка». Урядовцi намагались одержати автобiографiчнi фiльми про Кобзаря. Про екранiзацiї лiтературних творiв не йшлося.
Першим з них i найдорожчим за бюджетом був тригодинний нiмий фiльм режисера П. Чардинiна «Тарас Шевченко», знятий на Одеськiй кiностудiї в 1926 роцi. Iсторiя кiно фiксує ще один фiльм того ж П. Чардинiна «Дитинство Тараса», знятого ранiше, оригiнал якого вважається втраченим. Але нам видається, що режисер використав знятий матерiал у великоформатному варiантi «Тараса Шевченка» i вiн органiчно вписався у загальний стрiй картини. Роль малого Шевченка талановито зiграв одеський школяр Василько Людвинський, а в ролi дорослого поета — Амвросiй Бучма. Автори сценарiїв обох сюжетiв М. Панченко i Д. Бузько.
У 1954 р. режисер I. Савченко знiмає новий, вже звуковий, бiографiчний фiльм з С. Бондарчуком в головнiй ролi. А через тринадцять рокiв на студiї iм. О. Довженка з’являється вже останнє бiографiчне полотно режисера В.Денисенка «Сон», де головну роль виконував Iван Миколайчук.
За бiльш нiж двадцять рокiв незалежностi в Українi не знято жодного художнього фiльму про Шевченка.
Нелегко створити справжнiй непiдробний образ Кобзаря, якого полюбив би i сприйняв душею сучасний глядач. Я неспроста починав з розповiдi про Майдан, бо саме там в очах молодi постав новий образ великого поета, не обтяжений стереотипами минулих епох. Шевченко новий, молодий та енергiйний, з нового залiза i не такий, якого вiдтворювали в пам’ятниках i постаментах свiту насупленим, вусатим дiдуганом... А їх, на жаль, чимало!
Сьогоднi на екранах телебачення з’являються оновленi документально-iгровi стрiчки з життя поета, з використанням свiжих фактiв iсторiї. Деякi з них, претендуючи на оригiнальнiсть i нетрадицiйнiсть, вдаються до легковажних трактовок та домислiв.
Не можу не згадати й про вихiд у свiт ювiлейної збiрки «Шевченко — 200», щойно випущеної українським кiноцентром О. Довженка. Започаткована добра справа популяризацiї кращих зразкiв українського кiно. Вже виданi кiно — авангард 20-х рокiв, колекцiї О. Довженка, I. Миколайчука, Ю. Iллєнка та iн. На диску «Шевченко — 200» серед iнших представлена картина Одеської кiностудiї режисера П. Чардинiна, 1926 р. Запитання для видавцiв. Для кого i з якою метою автори публiкували перемонтовану, наполовину скорочену, до пiвтори години з трьох, картину «Тарас Шевченко»? Окрiм цього, до нiмого фiльму додано ще й музичний супровiд Олександра Саратського. Фiльмовi свiтанку ери кiно минулого столiття зробили «авторське покращення». Задля чого? Колись в салонах подiбним способом розмальовували чорно-бiлi фотографiї.
Фiльм знято в певний iсторичний час, в певнiй естетицi, в стилi минулих часiв, коли й швидкiсть камерної зйомки була нестабiльною. Картину П. Чардинiна не можна трактувати з точки зору сучасного глядача i пiдлаштовуватись пiд сучаснi смаки, мовляв, «не зрозумiють». Глядач краще нас зорiєнтується. Вiн деколи зваблюється в ретрофiльмах не фабулою чи сюжетом, а спостерiгає за ритмом дiяльностi людини, вивчає деталi побуту, типажi, пейзаж, костюми... Такi витiвки з перемонтажем неприпустимi.
Переконаний, що нинi екранiзацiї бiографiй Т. Шевченка вичерпались. Тому що манiпулювання фактами особистого життя нацiонального генiя були знаряддями досягнення особистих преференцiй та бажанням догодити офiцiозу. Практично вiдсутнi на екранi лiтературнi твори Т. Шевченка. В кiно мають з’явитися персонажi його творiв.
Одеська кiностудiя першою в Українi екранiзувала лiтературний твiр Тараса Шевченка «Назар Стодоля» режисера Георгiя Тасiна. Фiльм зберiгся в Держкiнофондi СРСР (тепер власнiсть РФ. — Авт.), вiн планувався до випуску на всесоюзний екран 13 квiтня 1937 р. Але дуже швидко був знятий з прокату через полiтичнi мотиви. Як висловлюються кiнематографiсти, фiльм «лiг на полицю».
На жаль, укладачi ювiлейної DVD- збiрки «Шевченко — 200» чомусь його обiйшли, розмiстивши на диску не набагато кращi новiтнi екранiзацiї. Фiльм є яскравим продуктом свого часу, таким його й треба сприймати. Це колоритно костюмована, театралiзована драма, яка стала чи не кульмiнацiєю вiдомих сталiнських репресiй iнтелiгенцiї України, завершенням «українiзацiї» i переходом лiтератури й мистецтва до стилю «соцiалiстичного реалiзму». Постать Шевченка була потрiбна для своєрiдного мiстка, який би пом’якшив цей перехiд. Назар Стодоля трактується чи не революцiйним ватажком, який виривається з пут Хаєцького, Кичатого i разом з його дочкою прямують у нове свiтле майбуття без козакiв, без бiлополякiв, без гнилої козацької старшини i шароварщини.
Саме на 1937 рiк припадає пiк арештiв, а невдовзi i розстрiлiв лiтераторiв та митцiв. Зi знiмальної групи «Назара Стодолi» розстрiляли трьох — автора сценарiю Iвана Кулика, першого голову спiлки письменникiв України i керiвника Полiтвидаву як «англiйського шпигуна». Славного письменника, iсторика, етнографа i бандуриста Гната Хоткевича, який знiмався в ролi слiпого кобзаря Кiрика як «нiмецького шпигуна». Розстрiляли також Миколу Надемського (невелика роль у фiльмi), актора Одеського українського театру, за «нацiоналiзм». Репресовано й головного художника стрiчки, великого В. Кричевського, який врятувався втечею за кордон. Завдяки його участi фiльм має яскраво виражену i цiлiсну форму зображення, професiйну i надзвичайно кiнематографiчну етнореставрацiю, яка вiдчувається мало не в кожному кадрi i особливо в зйомках епiзодiв вечорниць. Переключаєш свою увагу з головних героїв на дiйства другого плану. З великою любов’ю В. Кричевський i, я думаю,
Г. Хоткевич, вiдтворили на екранi саме таїнство українських вечорниць з їхнiми спiвами, жартами, танцями, якi наш глядач бачив хiба що на полотнах передвижникiв.
В одеському фiльмi єдиний раз у життi зафiльмовано Гната Хоткевича з улюбленою старосвiтською дiатонiчною бандурою. Вiн виконує «Киселика» i «Ой, на горi вогонь горить». Це незабутнi i дорогоцiннi iсторичнi кадри.
В фiльмi звучить гарна, чиста українська мова без кривлянь i словесних покручiв, якi нинi чуємо з телеканалiв, включно з столичними «шчьоканнями» у вимовi. Знатно, що фiльм знiмався i озвучувався не деiнде, а в Одесi. Картинi додає шарму ще одна непересiчна деталь — титри. На екрани СРСР фiльм вийшов українською мовою. Лише поодинокi малозрозумiлi мiсця субтитрованi росiйською. Без перекладу йшли навiть польськомовнi епiзоди. Це ще один доказ того, що українську мову розумiють всi слов’янськi народи, було би бажання її чути.
Iсторичнi компромiси з висвiтленням теми Шевченка в кiно, якi, на жаль, мали мiсце в минулому, були щедро винагородженi сталiнськими премiями. Але вони спричинили фальсифiкацiї свiтогляду поета. Для прикладу: в кiнокартинi «Арсенал» О. Довженко «оживляє» портрет Шевченка, щоби пiдкреслити мотив несприйняття чи ненавистi до нацiоналiстiв. В рецензiї
Г. Островського читаємо:
«Очень эффективно был задуман и исполнен эпизод, в котором чиновник-националист кадит перед портретом Шевченко. Действие разворачивается в намеренно спокойном ритме, но вдруг Шевченко на портрете гневно сдвигает брови и гасит лампадку... Крохотную роль чиновника, захмелевшего в националистическом угаре, Довженко поручил Миколе Надемскому, который с реалистической конкретностью и с гротескной остротой нарисовал эту жалкую фигуру».
Iншi «iдеологiчнi» мотиви зустрiчаємо в картинах I. Кавалерiдзе, Л. Курбаса, Б. Квашньова, С. Клименка...
Настав час по-новому екранiзувати твори Великого Кобзаря, професiйно i талановито. Вже довгий час працює над екранiзацiєю вiрша «У тiєї Катерини хата на помостi» Михайло Iллєнко. За браком фiнансування зупинилась доювiлейна робота О. Денисенка «Таразi. Прощання з пустелею».
Сподiваємося на кращi часи...
Ярослав Лупій. Кiнорежисер