|
|
   |
Заголовним і наскрізним епіграфом до всього духовного й творчого життя відомого українського поета Валентина Мороза я з певністю поставив би всевидющі слова його ровесниці Ліни Костенко: «А ви думали, що Україна так просто? Україна — це супер! Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацювали всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни!!!».
Ще була пора знаменитої Немирівської літературної студії, якою керували і Валентин Мороз, котрий щойно закінчив класичну філологію Одеського університету ім. І. І. Мечникова, і жінка-педагог зі славного козацького роду — Дорошенко Ольга Гнатівна, мовознавець дійсно від Бога.
Щойно явилися світові дві перші поетичні книги Ліни Костенко, що поза будь-які сумніви означили, що в національній поезії з’явилася зірка першої європейської величини зі своїм підчас суворим до світу й себе, воістину месіянським словом. І саме Валентин Леонідович прищеплював нам, юним неофітам слова, високу місію служіння поезії та рідній культурі.
Які то були непрості й водночас щасливі роки! Одна неповторність!
Як переважна й рішуча в своїй боротьбі знаменита генерація шістдесятників, поет Валентин Мороз своєю внутрішньою сутністю також належав до того «гамлетівського покоління: адже батьки його (покоління) або безслідно щезли в чорних безоднях сталінських ГУЛАГів, або смертно загубилися на кривавих полях другої світової війни… Печально було відчувати оті роковані стани в душах моїх ровесників, дітях війни: що не кажи, а рости, бути у світі безбатченком — щось зрівні вселенській образі на увесь світ! І чи не там, у спотаємних глибинах дитячої (а згодом і дорослої психіки) народжувалось, немов закляття і прокляття, тотальне устремління цілого покоління до відомсти (бодай не фізичної, а тільки духовної) за оту вічну рану життя цілого покоління. Саме тут, на моє глибоке переконання, і криється могутня, одмстива духовна енергетика вибухових світів Ліни Костенко і Василя Симоненка, М. Вінграновського і Василя Стуса, Івана Драча і Бориса Олійника, Григора Тютюнника, Бориса Нечерди, Валентина Мороза, Віталія Березінського, чиї батьки були репресовані або ж загинули в останню війну. Батько Валентина Леонідовича, кадровий військовий, Леонід Федорович, зложив свою голову в перші ж дні війни, на Галичині, полишивши матір, народну вчительку, з двома малими дітьми на руках. Не відаю, як у кого, але у Валентина Мороза не засвідчуємо сповна проявів достеменного «гамлетівського комплексу», що був притаманний духовному світу більшості шістдесятників: у нього, здається, відсутні поривання до помсти світові за батькову й власну катастрофу: це була вдивовиж світла, крізь усе добра й беззахисно-мудра людина, і тільки вряди-годи, але проривалося у його поетичне мислення полиново-гірка образа за втраченого тата, за півзруйновану комунототалітаризмом Україну, за власну, не таку й вже безхмарну долю. Так, у ранній книзі В. Мороза «Крізь пам’ять» (1982 р.) у вірші «Дума-балада» постає образ «знищеного, але вічного» батька: «Я бачив, як у місячну ніч… збиралися… до батька його побратими, солдати, котрих у бою їх смерть не минула…». І вивершується ота «вавілонська, досонячна гора загиблих» цієї страшної в своїй трагічності поезії фінальними рядками:
Так виросла біля Дніпра
Висока й страшна могила.
Над нею ширяє війна,
Співаючи колисанку.
І мати моя кам’яна
Стоїть на ній, наче скіф’янка…
Кревно й надійно злютована тема матері-батька заголовна й наскрізна в усій творчості Валентина Мороза, більш того — вона натужно (та печально) переростає у глобальну — понад усе! — вічно трагічну проблему рідної Вітчизни:
Я жив ціле життя, щоб нині
Пізнати істину просту:
Я — міст до тебе, Україно.
І перехожий на мосту…
Несем свою щербату долю,
Й вогонь свободи ще не згас.
І золота стріла тополі
Летить, пронизуючи нас…
(«Україні»).
Два, рельєфно окреслені, періоди постають перед уважним читачем у творчості поета (але, слава Богу, — не два різні Морози, бо навіть у найдраматичніші часи не втрачав (і не страчав у собі!) митець своєї органічної духовної єдності; не оступався на зрадливі манівці великих та малих компромісів): перший — то натужне становлення поета як дійсно талановитого поета, не без дієвого впливу та порад класиків тогочасної літератури Максима Рильського і Андрія Малишка, їх золоті напутні поради дійсно окрилили молодого Валентина, збільше — прозначили для крил митця вільний простір поетичного польоту.
Одна із найзагадковіших і спотаємних поезій В. Мороза «Ріки Сагайдака». Власне, сама постать В. Сагайдака, котрого нерідко по-батьківськи тепло захищав Валентин від нападок і звинувачень у «голому експериментаторстві». Питається: яке ж то мистецтво без плідного, творчого експерименту. Навпаки, гадаю, що то великий рушій розвитку та руху поезії в неспізнане. Так ось: саме він, талановитий поет-галичанин у шістдесяті приніс у нашу «степову» поезію звільний часопростір свого гірського краю. І задля повнокровного аналізу мікроструктур вірша «Ріки Сагайдака» хочу навести його сповна:
Дійсно таємнича — бо спробуй поєднати в одне органічне ціле такі різні стихії: море и гори, свідомість і підсвідомість степовика і горяника. А Валентиновi Морозу i Василеві Сагайдаку те було під силу:
Спочатку ділили вино у склянці, а потім ділили ріку. Мені дістався Білий Черемош, а Чорний — Сагайдаку, — заворожено, як своєрідну міфологему розпочина вірш В. Мороз.
Десь там, у долині, зливаються ріки,
Така в них доля, така.
Білий Черемош, чорний Черемош —
ріки Сагайдака.
Це велике наше нещастя,
а не його вина,
що на столі недопита зосталась
Склянка його вина.
Валентин любив Василя по-братньому, по-великому, — ось звідки така скрушно-печальна кінцівка цієї поезії, що ранить своєю невивершеністю долі поета-галичанина. Вірш відкритий, розімнений у вільний естетичний простір, риса, що доситу властива творчості та філософії поета. А «поділ» вина у склянці та поділ рік — то точка самоозначення обох моментів у часопросторі.
Витоки й природа поетичного світу Валентина Мороза вповні класичні, але такі, що далекі від традиційної архаїки; вони — динамічні, що ще раз свідчить про еволюційний розвиток таланту; найвдаліші зразки цих феноменологічних структур начеб проростають із внутрішньої енергетики образу й слова (Ол. Потебня) до феноменологічних, підчас раціональних філософських узагальнень, підчас несподівано-новелістичних, як ось:
Сонце борсається нині у річці
І щось на цимбалах моїх награє.
А де? В якому сторіччі
Заблудилося серце моє?
Оцей «принцип» розгадки «власної таїни вельми притаманний матерії його вірша.
Оце «саморозпитування» урізноманітнює матерію віршів справжнього майстра поетичної медитації; а над усе — ознаки пекельної роботи слова та образу, психоаналітики й міфологем; видається у такій духовній «робітні» весь-весь, по вінця душі наш поет:
Як важко вимовити слово
І зрозуміти як на те,
Що в котрий раз воно безкровне
І, просто кажучи, пусте.
Переросли в індивідуальну поетичну неповторність, що торувала свою долю від неокласиків — аж на гони сучасної поезії. Як і Микола Зеров, як і Максим Рильський, Валентин Леонідович щасливо й плідно сповідував першозакон неокласиків — яскравий і плідний естетизм, що згодом мало не переріс в образливу лайку в критиці відомих «кустодіїв» від критики. Пам’ятаю, як вголос, публічно ображався Валентин на таких лицедіїв від критики та літературознавства навіть в таких «академічних персоналіїв», як Леонід Новиченко.
Поет-філософ, поет-патріот В. Мороз сповідував закон найвищого призначення поетичного слова — завжди та скрізь говорити сучаснику правду, якою б вона полиново-гіркою не була. І вічний пошук, і вічна тривога!
Я шукаю дорогу до серця поезії,
по якій би ніхто не ходив перед мене.
Одна з найзагадковіших і спотаємних поезій В. Мороза «Ріки Сагайдака». власне сама постать Василя Сагайдака не менш таємнича. Це він, талановитий поет-галичанин приніс у шістдесяті в нашу переважно «степову поезію» — могутній час і простір свого гірського краю. І задля повнокровного аналізу структур вірша «Ріки Сагайдака» хочу навести його сповна:
І знати, що уже були
Тичина й Рильський, Леся й Ліна,
Що вже звучали злотодзвінно
Слова з вогню, а не з золи,
І нині черга вже к тобі.
Вставай, вставай, не бійся смерті,
Тебе чекають, далебі,
Твої слова, іще не стерті.
І пам’ятай, на що ти зваживсь,
Не гни і не ламай свій вірш.
Хай слово вимовити важко,
Але не вимовить — ще гірш.
Імпонує отака, нехай жорстка та невмолима, на межі духовного катарсису відповідальність великого майстра перед його Величністю — Словом.
Анатолій КОЛІСНИЧЕНКО. Кандидат філологічних наук, лауреат літературних премій ім. Олеся Гончара та Юрія Яновського