|
«Кобзар» творився українським генiєм, як євангелiє про Україну — невмирущу, стражденну, омрiяну соборну батькiвщину. Творчiсть Тараса Шевченка — це мiстерiя народного руху, закорiнений у славетну минувшину мiф, першосписок нацiональної iдеї. Вже понад пiвтора столiття мiльйони українцiв по правий i лiвий боки Днiпра, вiд Сяну до Дону, у ближньому i далекому зарубiжжi читали i читатимуть твори Тараса, серцем i розумом углибаючи в заповiтнi рядки i сторiнки.
Пророча мiсiя Шевченка постала перед нами усiма у всiй величi та потузi у пору Незалежностi України. На рубежi нашої державницької самостiйності Шевченковi заповiдi свiтили нам у плинi насиченого неперебутнiми подiями 1991 року, були наснагою в подальших, як виявилося — несподiвано важких мандрах пiсляiмперським бездорiжжям. Зустрiвшись iз негараздами i нуждою, фарисейством i зрадами проводирiв, егоїзмом скоробагатькiв, ми вкотре розкривали Бiблiю, йшли за порадами до предтеч. Вчитувалися в наснажливi шевченкiвськi рядки. I находили в них оази животворної надiї, спонуки до чину.
Свою Україну любить.
Любiть її. Во время люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть.
Це Заповiт над заповiтами — любити свою Україну, молитися за неї перед Богом. Поколiння за поколiнням дотримувалися цiєї заповiдi Шевченка. Царськiй уряд у вiдповiдь навiть забороняв вiдзначати 100-рiччя вiд дня народження Кобзаря. А сталiнський режим топтав вiрш Володимира Сосюри «Любiть Україну»». Бо це, власне, був парафраз Шевченкiвського гасла, розгорнутий апокриф скрижального «Свою Україну любiть!»
Пiсля 1991 року ми сподiвалися на український ренесанс, на початок громадянської злагоди i нової самопосвяти Свободi. Але виразки соцiальної нерiвностi та несправедливостi руйнували духовну оболонку поспiльства, її озонний шар. Та Дзюба на початку ХХI столiття мав пiдстави стверджувати: «Воiстину трагiчним є те, що українська культура i мова мають утверджуватися серед обставин глибокої моральної i поведiнчої деградацiї суспiльства».
2014 рiк був оголошений роком Тараса Шевченка: рiвно через 10 днiв виповнюється 200 рокiв вiд дня його народження. Чи готове українське суспiльство до святкування? Скрушно зiтхнемо у вiдповiдь. Соромно згадувати, як державна паннота в оточеннi чиновницького почту першою пiдходила до пам’ятникiв Шевченку для покладання квiтiв, як нещиро виголошувала пiдготовленi пiдлеглими промови.
Шевченкiвське двохсотрiччя — iсторiя сплела, з’єднала з подiями на київському Майданi, з подiями в сотнях мiст i сiл України — це страсний ювiлей. Кожен вирiшить, що вiн робитиме, про що думатиме, з ким зустрiнеться 9 березня. Сподiваємося, що в цьому виборi читачам допоможуть добiрки шевченкiвської афористики i вiршi українських поетiв.
Борiться — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
I воля святая!
«Кавказ», 1845
Свiте тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
«Розрита могила», 1843
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
«Доля», 1858
У всякого своя доля
I свiй шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край свiта зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать i з собою
Взять у домовину.
«Сон», 1844.
Схаменiться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Закованi люде,
Настане суд, заговорять
I Днiпро, i гори!
«I мертвим, i живим...», 1845
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
I неситий не виоре
На днi моря поле.
Не скує душi живої
I слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
«Кавказ», 1845
Теплий кожух, тiльки шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею пiдбите.
«Гайдамаки», 1841
Тiльки я, мов окаянний,
I день, i нiч плачу
На розпуттях велелюдних,
I нiхто не бачить,
I не бачить, i не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами мiняються,
Правдою торгують.
«I мертвим, i живим...» 1845
Та не однаково менi,
Як Україну злiї люде
Присплять, лукавi, i в огнi
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаковi менi.
«Менi однаково, чи буду...»
1847
Свою Україну любiть,
Любiть її... во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа молiть.
«Чи ми ще здiйдемося знову?», 1847
В своїй хатi своя й правда,
I сила, i воля.
«I мертвим, i живим...», 1845
I забудеться срамотня
Давняя година,
I оживе добра слава,
Слава України,
I свiт ясний, невечернiй
Тихо засiяє...
Обнiмiться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
«I мертвим, i живим...», 1845
I на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люде на землi.
«I Архiмед, i Галiлей...», 1860
Роман ЛУБКIВСЬКИЙ
Шевченко страждає, коли славословлять,
Втискають його мiж старi образи;
Шевченко щезає, коли його ловлять
За поли лукавi адепти сльози.
Шевченко, — поглянь! — на Майданi зимує,
З кожуха обтрушує київський снiг!
Шевченко в надірванім серці тамує
Проклін і молитву, зневагу і сміх.
Тамує до часу, покіль яничари
Вже вкотре присвоять святі кольори,
А христопродавці — отруєні чари
За нього, за нього здіймуть догори!
Він зійде з висот, де горять помаранчі,
У зрадницьке серце загляне бліде,
Огненні слова, мов загони повстанчі,
Напевно, востаннє вже в бій поведе
Супроти бридні, що маскується рідним,
Супроти брехні та гризні між рідні.
Він буде нещадним.
Він буде подібним
До сонця, що будить весну — навесні!
Василь СТУС
* * *
Сто рокiв, як сконала Сiч.
Сибiр. I соловецькi келiї,
i глупа облягає нiч
пекельний край i крик пекельний.
Сто рокiв мучених надiй,
i сподiвань, i вiр, i кровi
синiв, що за любов таврованi,
сто серць, як сто палахкотiнь.
Та виростають з личакiв,
iз шаровар, з курної хати
раби зростають до синiв
своєї України-матерi.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована вiками,
i не скарать тебе душителям
сибiрами i соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
та ще роздерта на шматки,
та вже, крута i непокiрна,
ти випросталася для волi,
ти гнiвом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремнi дверi.
I радiсним буремним громом
спадають з неба блискавицi,
Тарасовi провiснi птицi —
слова шугають на Днiпром.
Володимир НЕВМИТИЙ
жупани на новий фасон
здрубцьовані святі майдани
п’єте присьорбуючи з рани
Тарасів не читали «Сон»
під алілуя в унісон
панотчі храми на поталу
заходиш у достойну залу
перечитай Тарасів «Сон»
Дажбога кличе Аполлон
на поміч аби світло сіять
вам не з’являється месія
Тарасів не читали «Сон»
душу до дідька у полон
а заодне і рідну матір
у кожній українській хаті
розгорнуто Тарасів «Сон»
Валентин МОРОЗ
і жандарми царські і шпики
За Шевченком слідкували ревно.
Промовляли: «Зрізують гілки,
Щоб росли розлогими дерева».
А були в цих лісників ножі
і немилосердні, і холодні.
Бережи гілля, не бережи,
Перспектива дерева — колода.
А з колоди дошки і труна
і поету, і його народу.
і жандарм безжально обтинав
Ще тендітні пагінці свободи.
і кохання крихітні бруньки,
Силою зеленою налиті.
Й товариства чесного гілки,
Котрим плечі розпрямляти в літі.
Все стікало кров’ю під ножем,
В тюрмах чи в солдатчині конало.
А громи Шевченкових поем
Небеса на клапті шматували.
і вогненних віршів блискавки
Падали прокльонами предтечі.
і втягали голови у плечі,
Хрестячись тривожно, лісники...
Володимир ГЕТЬМАН
* * *
Якщо i судилось боротися,
нехай нас чекає вогненне,
Освячене пошуком творчості життя
в непідробній красі.
Щороку, дев’ятого березня,
забудьмо брудне та буденне,
Наповнимось величчю, подивом,
урочими станемо всі.
У друга, товариша вірного,
ми знову і знову повірим;
Соратнику ми побажаємо
пізнати всесилля весни.
Щороку, дев’ятого березня,
самі ми себе перевірим —
Чи варті торкатися Кобзи,
народної тої струни?
Василь САГАЙДАК
Бачив у сні Межигірський Спас
і Дзвонкову криницю.
(запис у Щоденнику від 18 червня 1857 року)
Ще дзвін блукав горою,
а подзвін — між полями,
з водою дзвонковою
брели до хат селяни.
Я мучився від спраги
і завертав ідучих:
вділіть води по краплі
моїм вустам палючим.
А люди мов не чули,
байдужою ступою
несли додому кухлі
з свяченою водою.
і знову говорив я,
молив і плакав ридма,
кричав до хрипу криком —
нікого не докликав.
З останнього завзяття
я звів чоло до Спаса,
кивнули на розп’яття
святі з іконостасу.
Христос розплющив вічі
i тихо мовив: «Знаю
твiй жереб, чоловiче,
та горя не розраю
й не дам води холодної,
бо поки йтиму шляхом —
вся витече з долонь моїх
в дiрки
пробитi
цвяхом».
Олег ОЛIЙНИКIВ
Горить саморобна свiча.
Хтозна, чи дотягне до ранку...
Зомлiлi турботи мовчать,
та ниють у спогадах рани.
Край столу шматок сухаря
душi додає трохи свiтла.
Лише б не згубила зоря
дороги, де щастя розквiтло.
Читаю безсмертнi думки.
Вiрнiше, я дихаю словом,
яке подолало вiки,
народжене спрагою волi.
Горить-догорає свiча.
Дорога та обрiй яснiють.
I свiтиться пiсня в очах,
немов Кобзарева надiя.
Микола Палієнко
Вперше пісню на слова Т.Г. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» було виконано у п’єсі «Дай серцю волю, заведе в неволю», яку поставила трупа Марка Кропивницького в Одесі 1874 року. Музику до неї написав молодий учитель-одесит Данило Крижанівський:
Притихло море — слуха пісню,
Припала пісня до душі.
У море місяць пересвиснув,
За нею також затужив.
Тут йшли колись чумацькі валки.
Несли задуму козаки,
Це їх нащадки заспівали —
і голосисті, і зіркі.
Здіймались хвилі в пісні грізно.
З них човен вирине на мить.
Притихло море — слуха пісню,
Що аж нуртує і гримить.
Вона ще світ крилом пригорне
З чаїним місячним пером...
Впадає пісня в Чорне море,
Як з віку в вік впада Дніпро.