|
|
   |
2014-й оголошений Роком Тараса Шевченка, 200-лiття вiд дня його народження минає 9 березня. Однак закiнчується сiчень, а про Речника Нацiї ледь кiлька разiв згадали Президент i опозицiя. Та ще закарбувався в пам’ятi Сергiй Нiгоян: за кiлька днiв до загибелi вiн проникливо декламував Кобзаря на фонi барикади Майдану. Трагiчна iтродукцiя до iсторичної дати, яка зобов’язує владу i опозицiю знайти шляхи до компромiсiв, утвердити засади верховенства законiв i справедливостi. З iменем Шевченка, словами Шевченка українцi висловлюють сподiвання, що
Дiла добрих обновляться,
Дiла злих загинуть.
Нинiшнiй випуск «192 сходинок» — шевченкiвський, передювiлейний. У скарбницi Шевченкiани особливе мiсце займають поетичнi твори, присвяченi Кобзаревi. Ще за життя Тараса Григоровича про нього написали вiршi Олександр Афанасьєв-Чужбинський i Вiктор Забiла. В день кончини Тараса Григоровича проникливими, спiвчутливими рядками вiдгукнувся росiйський поет Нiколай Некрасов, цей його твiр довго був пiд цензурною забороною. Покараний, як i Шевченко, за участь в таємному Кирило-Мефодiєвському братствi, П. Кулiш узяв епiграфом слова видатного польського поета Мiцкевича, ще одного слов’янського спiвця рiвностi й свободи народiв. Шевченко постає на тлi XIX сторiччя — в якому жив, страждав, боровся i творив.
(1816—1875)
Гарно твоя кобза грає,
Любий мiй земляче:
Вона голосно спiває,
Голосно i плаче.
I сопiлкою голосить,
Бурею лютує,
I чогось у Бога просить,
I чогось сумує.
Нi, не люди тебе вчили:
Мабуть, сама доля,
Степ та небо, та могили
Та широка воля!
Мабуть, часто думка жвава
Труни розкривала
I козацька давня слава
Як сонечко, сяла;
I вставали з домовини
Закутi в кайдани
Вiрнi дiти України —
Козаки й гетьмани.
I святi кiстки бiлiли
Спалених в Варшавi;
I могили кровавили
Прадiди безглавi.
Мабуть, ти учивсь спiвати
На руїнах Сiчi,
Де ще рiдна наша мати
Зазирає в вiчi;
Де та бiдна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по свiту кобзу носить,
Щоб спiвати миру
Про козацтво незабутнє,
Вiрне, стародавнє,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю ж, братику рiдненький,
Як учивсь ти грати:
Ти послухав тiї неньки —
Та й став нам спiвати.
(1836—1900)
Вийшов мiсяць на могилки
з неба подивитись,
Кругом глянув ясним оком
I почав журитись...
Далi в хмару завернувся.
Не схотiв свiтити;
За ним й зiрки поховались,
Як за батьком дiти.
Нiч як ворон чорний стала.
Хмари скрiзь блукають.
Вiтри буйнiї з хрестами
Сумно розмовляють...
Чого ж мiсяць, чого ясний
Хмарами укрився?
Чого вiтер, чого буйний
Грiзно розходився?
Мiсяць бачив, як учора
Могилу копали
I в могилу домовину
Стиха опускали...
Зачинилось в Українi
Покутне вiконце!..
Заховалося пiд землю
Українське сонце!..
Вмер кобзар — i його пiснi
Бiльше не гримiти...
I став вiтер на могилi
Сумно голосити.
То завиє, то застогне,
Жалiбно заллється,
Наче сокiл об могилу
Крилами заб’ється;
Б’ється, квилить — свiжу землю
З могили змiтає,
Молить: «Встань, мiй вiльний брате!»
Нi. недочуває!..
Спи, Тарасе, тихо-тихо,
Поки Бог розбудить;
Твого слова в Українi
Повiк не забудуть...
(1819—1897)
O piesni gminna! ty stoisz na strazy
Narodowego pamiatek kosciola,
Z archanielskiemi skrzydlami i glosem
Tu czasem miewasz i bron archaniola.
Mickiewicz
Тарасе, спогадай, як ти за нами
Хотiв летiть у вирiй по морозу,
Де вольна мати з вольними синами
I дочками пахучу щипле розу,
Любовi цвiт, знаменуваннє миле
Блаженного життя на високостях,
Лестивий цвiт, як щастє легкокриле,
Як син про вiрну дружбу в молодостях.
Втiшаються, свободою щасливi;
Блищать над ними небеса безхмарнi;
Сiяють у срiблi та в злотi ниви;
Понад пашнею китяхи янтарнi.
Знудившися життєм своїм мертвецьким,
Жадали ми у вирiй полетiти,
Де мертвий камiнь пiд рiзцем мистецьким
Встає живий, щоб вiковiчно жити;
Де полотно пензльоване спiває
Очам про всi дива краси таємнi,
I вищу лiпоту небес являє,
I Тартара страшилища пiдземнi;
Де нас музика до небес возносить
I хори ангельськi дає нам чути...
Восхищене серденько смертi просить —
На крилах у Гармонiї заснути.
Мiй рiдний брате, перед нами море
Всесвiтньої науки одкривалось:
Втопили б ми у нiм неволi горе
I в воскрешенiє свободи обмивались.
Втопили б ми в тiм морi всю мороку,
Яка нам змалку голови морочить,
I тягне нас од Заходу к Востоку,
I азiацтво вiчне нам пророчить.
Лиха нам доля, брате, не судила
Свої снiги на рози промiняти
I душу, що неволя придавила,
В зцiлющих нуртах волi обновляти.
За нами темрява пiвночня вгналась
У всеоружжi деспоцтва слiпого,
I люба мрiя, як мiраж, розпалась
Вiд подиху московства навiсного.
Ще не було Овiдiя й не буде,
Яким ти ставсь над мертвенним Аралом:
Таких пекельних нот не чули люде,
Якi на серцi в тебе звiрство брало.
Ти десять лiт з душею розлучався,
Спiвав, мов соловей в кошечих лапах,
Живий твiй розум скристалiзувався,
Твiй дух поник на каторжних етапах...
Заголосили по тобi харiти,
I Україну сонну розбудили,
Устала мати: «Дiти мої, дiти!
Тепер навiки ми посиротiли.
Ой лелечко, мiй дрiб’язок убогий!
Москва “б вас буде потирати руки;
Поставить очi проти вас, як роги;
Чого не знав дiд, знатимуть унуки».
«Нi! — обiзвешся з-над Днiпра, кобзарю, —
Свiт не побачить Батия нового.
Переп’ят встане не тебе, Москалю,
Моє святе, моє пророче слово.
О слово рiдне! ти стоїш на чатi
Предковiчних пам’яток святинi,
В яснiй, блискучій херувимськiй шатi,
Як меч огненний, в нашiй Українi.
Грiшив я тяжко, яко син народу
I вихованець олухiв письменних,
Що, в нас укравши, вкинули у воду
Ключ розумiння, задумiв спасенних.
Та що скував я меч сей обоюдний,
Тим од гнiва Премудростi спасуся,
Воскресну чистий у Великдень судний
I о спасеннi людськiй звеселюся».
(1840—1904)
(До поновлення могили)
За Каневом, на горах, аж на чолi,
Де унизу Днiпро щось гомонить,—Могила єсть; її дощi поволi
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;
I щовесни з гори рвуть хвилi глину,
Обвалюють у воду береги,—
Щоб вирвати в недбальцiв домовину
Й на днi сховать останки дорогi...
Хто ж там лежить? Кобзар наш незабутнiй,
Що возприяв «терновий» за любов;
На чужинi зiтхнув вiн дух славутнiй
I тлiном лиш вернувсь додому знов...
Нi, вiн не вмер! Поки ще наше слово
Лунатиме серед степiв, лугiв,
Його пiсень розiллється чудово
Мелодiя по сизiй млi вiкiв.
I заповiт братерства та любовi,
Що вiн нам дав, як стяг, на боротьбу,
Перелетить луною в iншi мови
I правдою подужає злобу.
Настане час, i з тим новим псаломом
Ми пiдемо по стогнах городiв
I воздамо з тимпанами та дзвоном
Хвалу йому, заступнику рабiв.
Настане час... Хоч i зима панує
I в глупу нiч мовчить ще правди дзвiн, —
А темний люд i поночi простує
На гору ту, де мученика тлiн.
(1856 — 1916)
Апостол правди i науки,
Котрого ждав ти день по дню,
Прийшов, простяг потужнi руки, —
I легiон iм’я йому.
Но тi, що змаленьку кормились
Дум твоїх срiбним молоком,
Що всьому свiтовi хвалились
Тобою, своїм спiваком,
Тi, як нового гостя вздрiли,
Позатикали вуха всi,
А то й в полiцiю побiгли,
Низькопоклонники твої.
(1871—1913)
Не вiн один її любив,
вiддавна Україну
поети славили в пiснях,
немов «красу-дiвчину».
Вiд неї переймали смiх,
i жарти, i таночки,
її байки, немов квiтки,
сплiтали у вiночки.
Той в нiй давнину покохав,
той мрiю молоденьку.
Вiн перший полюбив її,
як син кохає неньку.
Хоч би була вона стара,
сумна, змарнiла, бiдна,
для сина вiрного вона
єдина, люба, рiдна;
хоч би була вона слiпа,
калiка-недорiка, —
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.
Вкраїна бачила не раз,
як тiї закоханцi
надвечiр забували все,
про що спiвали вранцi,
i, взявши дар вiд неї,
йшли до iншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.
Вiн перший за свою любов
тяжкi дiстав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
його любовi сила.
Того великого вогню
I смерть не погасила.
(1879—1921)
(В день 100-лiтніх роковин)
З ласки вищої над нами
Вже поблiдло чорне зло
I багато мiж тернами
Бiлих лiлiй розцвiло.
Чисте поле ти засiяв
При обставинах лихих,
I свавiльно не розвiяв
Вiтер зернят дорогих.
Ще бушують урагани,
Ще над полем свище гнiв,
Та далеко крiзь тумани
Грає сяйво свiтлих днiв.
Знай, твоє, Кобзарю, поле,
Од межi i до межi,
Поле пишне, а не голе,
Займуть дiти не чужi.
Хай бушують урагани,
Хай над полем свище гнiв, —
Ми чекаєм без омани
Величезних жнив!
(1880 — 1927)
З того часу, коли стоїть Вкраїна-мати,
Нiхто сердечно так, як ти, в нас не спiвав:
I спiв твiй голосний почав людей здiймати
I в змученi серця новую мiць вливав.
I все, що почало в народi умирати,
Почувши гук дзвiнкий палких твоїх пiсень,
Прокинулось вiд сну, в святковi вбралось шати,
I для Вкраїни знов почався свiтлий день.
I хоч тебе, спiвця, на свiтi вже немає,
Але твiй щирий спiв i досi в нас лунає
I гучно поклика до згоди всiх братiв.
I вчувши поклик твiй в часи борнi тяжкої,
Ми смiливо йдемо проти недолi злої
I смiємося з кар безсилих ворогiв!
1906 р.