|
|
   |
Великий «Кобзар» генерував створення словникiв, правописних засад, пiдручникiв. I в цьому напрямку генiй Шевченка виявився засадничо прозiрливим: восени 1860 року вiн уклав «Букварь южнорусский» та видав його 10-тисячним тиражем за власний кошт. В умовах заборон на українську мову (тому усi тексти в «Букварi» подано росiйськими лiтерами) це був вартiсний посiбник для недiльних шкiл.
В радянськi часи мовознавча наука визнавала i утверджувала прiоритет Шевченка у формуваннi та становленнi української лiтературної мови. Але робилося це за допомогою iдеологiзованого iнструментарiю, методами i засобами ненауковими за визначенням. Як i в ХIХ столiттi, вiршi та поеми Шевченка зазнавали цензурних утискiв, виправлень, особливо в шкiльних пiдручниках. З чергових видань «Кобзаря» вилучалися тi чи iншi твори. Зокрема, серйознi проскрибцiї вжитi до видання 1951 року. «Найбоєздатнiшим» вважався шевченкознавець з партiйним квитком, хоч саме шевченкознавство рухалося з допомогою обов’язкових «марксистсько-ленiнських» милиць.
1964 року, до Шевченкiвського ювiлею, вийшов у Києвi двотомник «Словник мови Шевченка». На перший погляд — намагання вiдповiдати свiтовим тенденцiям: створювати кодекси словникiв видатних письменникiв. А по сутi — поспiшлива вiдповiдь дiаспорнiй науцi. Адже 1961 року митрополит Iларiон (Iван Огiєнко) видав «Граматично-стилiстичний словник Шевченкової мови». Це вартiсне репринтне дослiдження повторене до 200-рiччя Т. Г. Шевченка у видавництвi «Ярославiв Вал» минулого року.
Виявляється, дослiдник розпочав свої спостереження над мовою «Кобзаря» ще у 1918—1919 роках в Кам’янцi-Подiльському. Ставив собi завдання пiдготовки повного словника поетики Шевченка, пiдготував понад 200000 карток-посилань. Але український уряд пiд натиском бiльшовицької армiї змушений був податися з Кам’янця в емiграцiю, картотека залишилась у мiсцевому унiверситетi, пропала безслiдно.
Минуло бiльше 10 рокiв, поки I. Огiєнко розпочав працювати над словником вiд початку, хоч i звузив сектор пошуку фiксацiєю найвартснiших граматично-стилiстичних форм лексем. А джерелом працi вибрав «Кобзар» Шевченка, виданий Василем Доманицьким у 1910 роцi. Цей поетичний корпус Шевченка був звiрений упорядником з авторськими оригiналами.
Своє дослiдження митрополит Iларiон спорядив передмовою, зосередивши увагу читача на народностi мови Шевченка, релiгiйностi стилю, спорiдненостi з фольклором i вiруваннями, мальовничостi й синонiмiцi вiршiв та поем, новотворах i правописi. Це живi, зрозумiлi, неупередженi роздуми над великою Книгою, зачудовуваннями, сповiдями, iсторичними вiзiями, iнвективами i оскарженнями в поезiї Шевченка. I коли порiвнювати двотомник, нашвидку «злiплений» в iнститутi мовознавства Академiї наук, i працю Iвана Огiєнка, то перевагу треба вiддати останнiй. Докази? А чому радянська наука примiтивно, навiть махлярськи видавала Шевченка свiтовi як атеїста? Адже вiн вжив слово «Бог» 486 разiв, «Господь» — 97. В пiдрадянських виданнях цi слова-символи друкувалися з малої лiтери — нiби це була воля поета. Огiєнко добре знає окремi iнвективи до Всевишнього у «Кобзарi». I мотивує їхню спорадичну появу: «Життя Шевченка аж до могили було неймовiрно тяжке, доля сильно била його, — i вiн часом тратив рiвновагу, i говорив-писав жорстке слово до свого Господа-Опiкуна, що Вiн забув про нього... Не тому, що нiби Тарас був безбожником, — нi, тiльки тому, що вiд жорстокої недолi впадав у безнадiю i розпуку...». Додамо, що найсмiливiшими у звертаннях до Господа завжди були не великi грiшники, а великi митцi, письменники, фiлософи.
Усе багатство словника вiдображено у чотирьох томах дослiдження «Конкорданцiя поетичних творiв Тараса Шевченка», впорядкованих Олегом Iльницьким та Юрiєм Гавришем. Виданий цей каталог науковим товариством iменi Шевченка в Америцi та видавництвом Канадського iнституту українських студiй на початку нинiшнього столiття.
Зокрема, важлива частотнiсть вживання поетом тих чи iнших слiв, їхнiх лексемних форм. Наприклад, 200 разiв вжито означення «Україна — Вкраїна» як свiдчення переважаючого нацiонального мотиву Кобзаря. Це є пiдтвердженням висновку Iвана Огiєнка, що саме «твори Тараса Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили нашi нацiональнi назви: Україна, український».
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — бiльш нiчого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!..
Услiд за Шевченком повторюєш цi рядки про українське слово, «хрещену» мову, вiдкриваючи його Великий «Кобзар».
Анатолiй Глущак