|
|
   |
Через 20 рокiв пiсля смертi Кобзаря на каспiйському пiвостровi Мангишлак (тепер — Форт Шевченка) було встановлено перше погруддя поетовi-засланцевi з України. Але вир громадянської вiйни поглинув цей пам’ятник (1920 р.). Царський режим Росiї не дозволяв увiчнювати пам’ять про великого Кобзаря на українських землях. Лише у 1899 роцi письменниця-педагог Христя Алчевська у своїй харкiвськiй садибi, перед недiльною жiночою гiмназiєю, встановила мармурове погруддя Тараса Григоровича. Цей твiр петербурзького професора Академiї мистецтв В. О. Беклемiшева зберiгся, є тепер цiнним експонатом Державного музею Т. Г. Шевченка у Києвi.
На початку XX столiття прогресивна громадськiсть започатковувала кiлька мiжнародних конкурсiв на створення монумента Шевченковi в Українi: наближалося 100-рiччя вiд дня народження поета i художника. Вiдгукувалися серйознi скульптори з Москви, Петербурга, Києва, Львова. Але 1ОО-лiтнiй ювiлей царат заборонив вiдзначати: влада не давала дозволу не лише на встановлення пам’ятникiв, але й проводити меморiальнi зiбрання. Церковники одержали заборону на проведення поминальних служб. Це викликало осуд в колах iнтелiгенцiї, селянства, патрiотичних верств українцiв та iнших нацiональних спiльнот.
Так званий ленiнський план монументальної пропаганди нiби й зламав «табу на Шевченка». У Москвi, Петербурзi, Києвi, Харковi, Одесi (1920 рiк) були встановленi пам’ятники i бюсти Шевченку. Однак цi витвори не вiдзначалися мистецькими якостями, незрiдка поспiхом виготовлялися з нетривких матерiалiв. Компанiйщина, поспiшливiсть, брак естетичної пiдготовки радянської влади, себто замовника, передавалася партiйному чиновництву десятилiттями. Винятком в першi роки влади Рад був пам’ятник Iвана Кавалерiдзе у Ромнах, з новаторським натхненням здiйснений на кошти, зiбранi мiсцевим населенням. Вiдсутнiсть помпезностi — головний позитив цього пам’ятника, перевiдтвореного пiд наглядом автора у бронзi в 40-i роки.
Пiд час українiзацiї було прийнято рiшення «Про оголошення територiї могили Т. Г. Шевченка державним заповiдником». Цей документ дав поштовх для широкого вшанування пам’ятi Пророка на теренах республiки. Послiдовно проведено конкурси на проект пам’ятника на могилi Шевченка, у Харковi й Києвi. У 1935 роцi був встановлений монумент у Харковi поетовi з чисельними скульптурними групами бiля п’єдесталу. 1939 року постали бронзовi пам’ятники у Києвi та в Каневi. Автором усiх скульптур був Матвiй Манiзер. Незважаючи на те, що перевага надавалася одному авторському стилю (через що виникали сумнiви щодо оригiнальностi композицiйних вирiшень), конкурси сприяли подальшому згуртуванню i розвитковi скульптурної майстерностi українських митцiв.
Шевченкiвськими образами прикрасилися Полтава, Чернiгiв, батькiвщина Шевченка — Черкащина, площі в Конотопi, Яготинi, Шполi, Богодуховi та iнших мiстечках. «Пiд час вiйни з фашистами i тимчасової окупацiї українських земель частина пам’ятникiв була понiвечена або знищена.
Монументалiстика у пiслявоєнний перiод стала навiть фактором «холодної вiйни», особливо виразно — мiж 1961 i 1964 роками, коли вiдзначалося 100-рiччя смертi Шевченка i 150-лiття його народження. Українська дiаспора в США i Канадi, в Аргентинi зiбрала значнi кошти для пам’ятникiв Кобзаревi, викупу земельних дiлянок для їх встановлення. Микита Хрущов поставив завдання «випередити українських буржуазних нацiоналiстiв» зведенням чотирнадцятиметрового монумента у Москвi (колективний твiр М. Грицюка, Ю. Синькевича, А. Фуженка). Натодi, як i в космiчних перегонах, Москва була першою: пам’ятник у Вашингтонi президент США Д. Ейзенхауер вiдкривав у червнi 1964 року у присутностi 10О тисяч людностi на 17 днiв пiзнiше, нiж це зробили у столицi СРСР.
Пам’ятники Шевченку за рубежем називають монументальними послами України — вони встановленi бiльш як у ЗО країнах свiту. Зокрема, й у Францiї, Словаччинi, Польщi, Литвi. Частина з них були переданi як дар українського народу — великий Тарас поставав у вiцi пiсля заслання-солдатчини як символ боротьби поневоленого народу з визискувачами. Однак дiаспорнi скульптори частiше уявляли Шевченка у пору розквiту таланту i духу Поета i Художника, власне, таким, яким себе вiн змалював в низцi автопортретiв до заслання. Виходець з Волинi Леонiд Молодожанин (Лео Мол) був автором уже згадуваного пам’ятника у Вашингтонi, а також в Оттавi, у шести мiстах Аргентини i Бразилiї. Вже в роки Незалежностi пам’ятник молодому Шевченковi цього ж знаного дiаспорного митця Київ подарував Санкт-Петербургу i його встановили там.
Шевченкiвськi бюсти створив i знаковий скульптор XX столiття, уродженець Києва Олександр Архипенко. Вiн емiгрував ще за царського режиму до Парижу. У 20—30-х роках XX столiття став одним з лiдерiв модернiстської скульптури, на найпрестижнiших виставках у Європi та у США його твори завжди були в центрi уваги. Бiльшу частину життя творив у Нью-Йорку. У парку в Клiвлендi були встановленi виконанi славетним скульптором пам’ятники Володииру Великому, Тарасовi Шевченку, Iвановi Франку.
Не можна не сказати про блюзнiрство радянської влади по вiдношенню до Тараса Шевченка: вона подавала його як революцiонера-демократа, «борця за права трудящих», водночас жорстко порушуючи права цих громадян. Зокрема, на право вшанування святого iменi, притлумлюючи нацiєтворчу, україноцентричну Шевченкову творчiсть, 22 травня — у день перезаховання Шевченка на Чернечiй горi в Каневi — було небезпечно навiть пiдходити до пам’ятникiв. Скiльки студентiв, зокрема Київського унiверситету, навпроти якого височить монумент, встановлений комунiстичним режимом, було виключено з вузу за спробу покласти в цей день квiточку, просто схилити голову! А у Львовi пам’ятника Шевченковi не встановлювали аж до кiнця перебудови. Хоча теперiшнiй пам’ятник не став окрасою мiста.
Шевченкiвський монумент в Одесi, на мiй погляд, цiлком сприйнятний за естетичними параметрами, хоч i не належить до розряду шедеврiв. Але парково-архiтектурна композицiя не вiдповiдає сучасним вимогам. Пригнiчує наявнiсть справжнього смiтника на мiсцi колишнього Зеленого театру — за сорок метрів вiд постаменту. Невже мiська влада, її служби не помiчають цього неподобства i нiчого не змiнять до державних ювiлейних свят?
Варто згадати скульптурну шевченкiану вiдомих одеських митцiв Петра Кравченка, Миколи Степанова, Олексiя Копйова. А також монумент козацькому отаману Антону Головатому авторства Олександра Токарєва: це шана Шевченковi i його героям у Причорномор’ї.
Євген Ніколаєнко. Письменник