|
|
   |
Одеському художньому училищу 2015 року виповниться 150 років. Спочатку була створена рисувальна школа, на її базі згуртувався добірний колектив викладачів, здатний готувати кваліфікованих майстрів пензля і різця, зокрема й абітурієнтів для навчання в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.
За громадські пожертви було зведене спеціально спроектоване приміщення по Преображенській вулиці, 14/16. А на межі століть заклад став училищем і ввійшов до структури столичної Академії. За роки існування в училищі одержали фахову підготовку тисячі обдарованих студентів, багато з них вписані до золотої когорти митців, які уславили національну і європейську духовну спадщину. В Одесі починався творчий шлях академіків, основоположників художніх напрямків, лауреатів, зокрема й Шевченківських. Є в цьому переліку і скрижальне ім’я Андрія Антонюка.
Ми з Андрієм Антонюком могли зустрічатися бодай поглядами на цьому людному «п’ятачку» міста, виходити і заходити на зупинці трамваїв — 3-го, 2-го, 12-го маршрутів, проїздити на тролейбусі по близенькій Дерибасівській (нині — пішохідній). За рогом Пастера була велика студентська їдальня, а на непарній стороні вулиці Радянської Армії (тепер знову Преображенська) забігати в невеличке кафе, де було розливне червоне вино, та й склянку густої сметани з пиріжком можна було перехопити за якісь 20 копійок.
Не випало запізнатися: я студентом крім літератури цікавився ще й шахами, грав у турнірах, знав шахістів з інших вузів. Першим художником, з яким я заприязнився наприкінці 60-х років, був Святослав Божій, син видатного живописця, академіка Академії мистецтв СРСР, лауреата Шевченківської премії миколаївця Михайла Михайловича Божія. Він навчався в художньому політехнікумі у Данила Крайнєва, а після середини 30-х років переїхав до Одеси. Друзі Славка — Анатолій Горбенко, Володимир Новак, Сашко Лантухов — стали і моїми товаришами. Здається, саме в цьому гурті ходив на одну з небагатьох тодішніх виставок (тепер в Одесі навіть у тижні посту відбуваються вернісажі). Бо гучний успіх мав випускник худучилища Андрій Антонюк. Його картина «Жінка у вікні», казали всі, була написана ніби у першорядній іконописній майстерні.
Десь у 70-х роках минулого століття вже поет Дмитро Кремінь, приїхавши на представницькі дні літератури, розповідав Петрові Осадчуку і мені в буфеті Будинку вчених про самостійницькі, позбавлені слідів апологетики, пошуки і відкриття Антонюка.
А познайомив нас поет і талановитий мистецтвознавець Василь Барладяну, коли повернувся після другого строку позбавлення волі за правозахисну діяльність і активність у видавничій діяльності Української Хельсінкської групи. Василь Володимирович ще до арешту підготував дослідницьку працю про Михайла Жука, видатного графіка і кераміста, багаторічного викладача Одеського худучилища. А в роки перебудови Барладяну опублікував десятки статей про знакові постаті одеської живописної школи — Миколу Шелюто, Миколу Павлюка, Михайла Божія, Віктора Жураківського, помітні фігури одеського андеграунду брежнєвських календ.
Барладяну був засновником кафедри української культурології в рідному Одеському університеті, багато уваги приділяв «польовим дослідженням» (в майстернях, приватних зібраннях, місцевих музеях) стильових течій і напрямків мистецьких набутків українського Причорномор’я. В численних публікаціях в одеських газетах («Юг», «Вечерняя Одесса», «Чорноморські новини»), на лекціях, він писав і говорив про найприкметніші творчі постаті регіону ХХ століття, вихованців і педагогів славетного училища. Певен, що була оприлюднена (бодай лекційно) і сильвета Антонюка. На жаль, колеги Барладяну так і не спромоглися досі видати його мистецтвознавчі праці, ба, навіть бібліографічний покажчик розпорошених публікацій. Це ж вартісна аналітика!
Зате можу послатися на думку Миколи Степанова (1937—2003), скульптора і живописця, поета, родом зі степового села Роксолани на березі Дністровського лиману. Він був чи не єдиним випускником Одеського училища середини минулого століття, який безпомильно прозирав первородність таланту, найперше генетично українського. і міг викласти свої думки на папері, виявляючи ерудицію і проникливість в оцінках.
Андрій Антонюк, переїхавши до Миколаєва, повертався в одеські пенати своїми виставками. Восени 2000 року знову «звітував» — в залах Літературного музею на першому поверсі. Я працював тоді оглядачем з питань культури в редакції «Вечерняя Одесса», підготував анонс про вернісаж. На відкритті перестрів Степанова, котрий охоче почав коментувати полотна побратима. Його рефлексії були акцентовано співзвучні зображенню, водночас окреслювали нішу в сучасному образотворчому мистецтві, яку натхненно опорядкував земляк-степовик. Мені спало на думку запропонувати співбесідникові написати творчий портрет побратима. і Степанов зробив це блискуче (водночас умовивши дирекцію Літмузею продовжити термін експонування виставки).
Дозволю собі процитувати кілька вузлових висновків публікації, може, найкращої з написаного Степановим. Автор назвав публікацію «Слово про «місцевого художника», хоча одразу відносить Антонюка до знакової когорти «шістдесятників», яка не «задовга» ні в царині образотворчості, ні в літературі, ні в музиці. Шкала співставлень — одеський художницький «пейзаж» півстолітньої давності, і навіть ширше — європейський масштаб.
Степанов називає низку типологічних маркерів і не знаходить на виставці ані подібності до «гарячої» палітри Єгорова, ані романтики «геніального самородка» Ануфрієва, ані спорідненості з Леже чи Сезанном, ба, навіть «одеського хрущизму» (мінімалізму В. Хруща). Далі цитата (в українському перекладі): «і «аутсайдерство» Антонюка, його уникання певної змагальності виявилося в природному відмежуванні від одеського середовища».
Для непосвячених — довільна констатація, висловлена без ажитації. А по суті — глибокий прозекторський розтин художнього «тіла», подосі неточно іменованого одеською або «южно-русской» школою (останнє — від об’єднання «Товарищество южно-русских художников», яке існувало наприкінці XIX — на початку ХХ століть). Несприйняття молодими художниками Одеси засад і приписів соцреалізму, їхній нонконформізм, андерграундні форми показу робіт (квартирні виставки в Одесі на Москві), одноденний вернісаж (вимушена тавтологія!) Сичова і Хруща на паркані з дощок під час ремонту оперного театру нуртували в новопрокладених «протестними групами» руслах. Одні автономність окреслювали назвою (спочатку «Човен», пізніше — «Мамаї»), інших «приписували» до лав, на правому фланзі яких бачили лідерів — Ю. Єгорова, О. Ануфрієва, В. Хруща, чи тріо — Людмилу Ястреб, В. Маринюка, В. Цюпка. А на «колгоспну» арку з колективним найменням «Одеська школа» — сиріч «південноросійська» — не звертали уваги. Спроби ідентифікації південноукраїнського напряму піддають остракізму донині. Андрій Антонюк і Юрій Коваленко залишаються поза топонімними школами. Вони надто самодостатні, несхожі на інших.
— Картини Андрія, — говорив Степанов, — зачаровують своєрідним муаром, неповторною мережчатою графікою, духовною топографією його видінь і осяянь.
Після повернення Антонюка з тимчасової «еміграції» до Росії ми частіше бачилися. Великою радістю для мистецької Одеси була виставка восени 2011 року в музеї західного і східного мистецтв на Пушкінській вулиці. Метр показав експозицію, присвячену поету-шістдесятнику, другові і землякові Миколі Вінграновському. Це був щедрий комплімент місту, де минула творча юність, з яким поріднилася кінематографічна біографія учня великого Довженка. Для одеситів художник приберіг частину тиражу каталогу виставки, яку до того вітали в Києві та Миколаєві. Андрій Данилович підписував каталог всім бажаючим. Але час від часу ніби когось шукав серед цільного гурту гостей презентації, сподівався бачити поетів, літературознавців Одеси. Адже в солідній групі підтримки Антонюка з Миколаєва приїхали і письменники — шевченківський лауреат Дмитро Кремінь, російськомовний поет Валерій Качурін.
Зате кожний приїзд до Миколаєва ставав святом духовного єднання в товаристві Віталія Карпенка, Анатолія Качана, Валерія Бойченка (вже покійного), Дмитра Кременя, Володимира Кабаченка, колишнього директора шахового клубу і великого прихильника українського поетичного слова Миколи Шелеста. Добірне гроно прикрашав небалакучий, завжди теплий поглядом і душею Андрій Антонюк.
Не допускав собі навіть помислити, що так рано — напередодні 70-річчя великого художника — доведеться писати спогадальні сторінки. Перед тим переглянув папки з вирізками публікацій, фотографіями, запрошеннями. Ось найдавніше з цього зібрання — стаття Сергія Рослякова в журналі «Дружба народов» — «Его земля». Авторитетний і колись високо тиражний журнал віддав художнику усю кольорову вкладку. На чотирьох сторінках — репродукції картин «Жива вода», «Біля найсинішого Чорного моря», «Моя Венеція», «Солдатське поле. Гренада», «Данилко», «Зелене літо». До речі, Москва навіть після 1991 року на офіційному рівні визнала самодостатність таланту Антонюка.
Сторінка з великим нарисом Д. Кременя в уже неіснуючій газеті «Родослав» (1993 р.). Публікація авторки з Миколаєва в київському солідному тижневику свідчить про детальне знайомство з нарисом Кременя. Ще сторінка Дмитра Дмитровича — у «Слові Просвіти».
Це свята пам’ять: друзі, яких бачу на обкладинці книги «Лампада над Синюхою». Бо біля сакрального древа на картині, обвитого рушником, прив’язаний білий кінь... Білий кінь... біля сакрального древа животворного пензля Антонюка.
Анатолій Глущак