|
|
   |
Гортаючи сторiнки iсторiї українського кiно початку ХХ столiття, яскраво прослiдковується подiл на два перiоди: до жовтневого перевороту (так званий царський перiод) i перiод бiльшовицький. А оскiльки Одеська кiностудiя була у тi часи чи не єдиною фiльмовиробничою столицею, то на її досвiдi, на її фiльмах вiдображенi революцiйнi перетворення у царинi великої полiтики та культури, якi втiлювали у життя новоявленi державотворцi, незрiдка поспiхом.
Нинi важко собi уявити ситуацiю в Одесi, скажiмо 1919 р. В мiстi тьма втiкачiв з Петербургу, Москви, Києва, Варшави — бiлих, червоних, петлюрiвцiв, махновцiв i просто бандитiв. Мiсто переходить з рук у руки. Ленiн вже встиг нацiоналiзувати всю кiнематографiю молодої країни (27 серпня стало днем радянського, а нинi й росiйського кiно). Одеська кiностудiя процвiтає за рахунок продукування безлiчi замовних агiтацiйних i провокативно-iгрових сюжетiв для одурманення цивiльного населення i вiйськових частин. В штатi студiї найрiзноманiтнiший пiдбiр режисерiв i сценаристiв, зокрема чекiстiв.
Агiтфiльми — це iнсценiзованi хронiки, в яких в iгровiй формi за участi акторiв i масовок вiдтворювалися iсторичнi подiї. Такий матерiал вироблявся швидко, оперативно i видавався за достовiрний iсторичний матерiал. Як правило, демонстрацiя супроводжувалась мiжкадровими текстами або й озвучувалась вiршованими формами у виконаннi артистiв чи музичними iмпровiзацiями.
Полiтика бiльшовикiв в Українi вимагала нових пiдходiв, переконливих нацiональних мотивiв, звертання до образiв народних героїв, яскравих особистостей, але в шатах нової революцiйної епохи. В середовищi письменникiв схвалюються диспути про свободу творчостi, вибору полiтичної платформи. Ведеться рiшуча боротьба зi старими стандартами життя, розпочинається українiзацiя.
А що ж може стати найкращим образом для українця? Звичайно Тарас Шевченко!.. Образ Кобзаря. Вiн в кожнiй українськiй хатi поряд з iконами Спасителя — вишитий хрестиком Шевченко, томик «Кобзаря». I це не перебiльшення. Ленiн пiдписує документ про встановлення у Москвi десяти пам’ятникiв народним героям — серед них значиться й Т. Шевченко. Але потрiбен такий Шевченко, яким його бачать бiльшовики.
Оголошується конкурс на кращий сценарiй про життєпис Кобзаря. Журi очолює вiдомий В. Затонський. В складi актор П. Iльїн, В. Старевич, Л. Замковий... Поспiхом навiть почали зйомки фiльму «Червоний Кобзар» за участi режисера-агiтатора М. Бонч-Томашевського. Але дуже швидко ця iдея з «червоним Тарасом» переросла у фарс, вiд якого влада i творцi вiдреклися.
У великих мiстах України в письменницьких об’єднаннях, таких, як «Плуг», «Гарт», створюються групи сценаристiв, до яких пристають вiдомi письменники: Ю. Яновський, В. Радиш, М. Йогансен, М. Бажан, О. Досвiтнiй, Ю. Тютюнник та iн.
На Одеськiй кiностудiї розпочинається десятилiтнiй «золотий перiод» становлення i повноцiнного продукування художнiх фiльмiв. ВУФКУ призначає сюди керiвником-директором комунiста Павла Нечесу, матроса-балтiйця з револьвером на поясi. Вiн запрошує до Одеси на посаду головного редактора студiї Юрiя Яновського, згодом вiдомого футуриста М. Семенка, молодого О. Довженка, I. Бабеля, також М. Йогансена, Л. Курбаса, I. Кавалерiдзе, В. Маяковського та багатьох iнших талановитих творцiв.
I справдi диво, бо Україна у цей перiод випускала на екрани СРСР майже 40 вiдсоткiв фiльмiв. Всi процеси, включаючи друкування копiй, виробництво плiвки, виготовлення афiш та реклами, видання кiножурналiв, рекламних поштових листiвок i т. i., — все це вироблялось в рiдних стiнах. Український фiльм напряму, без будь яких обмежень з Москви, перетинав кордони найбiльших країн свiту, кiнопреса Європи i Америки вихваляла мало не кожен твiр. Павло Нечес вiдчув присмак перших валютних доходiв...
Одеська студiя не вiдмовилася вiд намiру пiдняти глибинну тему Кобзаря. Нову постановку доручено популярному i досить вiдомому в колах росiйської iнтелiгенцiї Петру Чардинiну, який на той час вже здiйснив понад двiстi постановок переважно екранiзацiй лiтературних творiв. Лише в Одесi вiн завершив шiстнадцять фiльмiв. Для початку робиться спроба зафiльмувати життя малого Тараса. В головнiй ролi знiмається талановитий одеський школяр Василько Людвинський. Та, на жаль, прокатна доля цього окремого наспiх зробленого фiльму, складової частини великого проекту, невдала.
Натомiсть творча група займається збором етнографiчного матерiалу, написанням сценарiю, пiдготовкою реквiзиту, костюму, мiсць натурних зйомок. Сама доля зводить двох великих майстрiв Петра Чардинiна i Василя Кричевського, ректора української Академiї мистецтв, художника-новатора i архiтектора. Познайомились вони в Києвi в час пiдготовчої роботи до майбутньої постановки. Майстровi чисельних салонних кiнопостановок П. Чардинiну показали архiтектурнi проекти майбутнього нацiонального музею Т. Г. Шевченка, серед яких яскраво видiлявся величний варiант, створений В. Кричевським в обрамленнi українського барокового стилю. В словеснiй дискусiї з партiйним лiдером С. Косiором В. Кричевський досить рiзко заперечив закиди щодо «нацiоналiстичних тенденцiй» у вищевказаному проектi. Саме ця активна i безкомпромiсна риса характеру великого художника припала до душi режисеру.
Василь Кричевський переїжджає до Одеси i розпочинає працю над епопеєю. В романi «Майстер корабля» В.Кричевський зображений Професором.
Сценаристи картини Д. Бузько та М. Панченко пiддавались нiщивнiй критицi на рiзних стадiях затвердження проекту. У ВУФКУ консультанти зауважили про фрагментарнiсть сюжету, вiдсутнiсть наскрiзної дiї, яка б утримувала напругу, не руйнувала форму. Допрацьовували сценарiй й iншi автори, i серед них П. Чардинiн, який володiв великим досвiдом подiбної працi. Разом з тим вiн часто вдавався до стандартних салонних прийомiв театрального вирiшення. Бурхливий революцiйний час вимагав смiливих контрастних форм, сучасного ритму.
Саме в цей час в творчу групу вливається молодий поет-авангардист Михайль Семенко в якостi редактора i консультанта.
Отже, фiльм «Тарас Шевченко» i молодий панфутурист i революцiйний авангардист М. Семенко — самовпевнений ревнитель десятої музи, богемний поет, любимчик кололiтературних тусовок Харкова, Одеси i Києва, а разом з тим ярий руйнiвник Шевченкової слави, запрограмований «палiй» Шевченкового «Кобзаря». Так само, як у Москвi скидали з п’єдесталiв видатних дiячiв культури i мистецтв, так i в Українi почав дiяти Семенко.
Вiн друкує манiфест «Сам». В тi роки, як i сьогоднi, модно було ошелешувати гучними заявами. Згадаймо манiфести кiнорежисерiв того ж Д. Вертова «Кiнок» чи В. Пудовкiна i С. Ейзейнштейна...
Отже, М. Семенко не виняток, i, звертаючись до уявного читача, вiн пише: «Я хочу тобi сказати, що де є культ, там немає мистецтва... А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», вiд якого тхне дьогтем i салом, i думаєш, що захистить його твоя пошана. Пошана твоя його вбила. I немає йому воскресiння... Час титана перевертає в нiкчемного лiлiпута, i мiсце Шевченковi в записках наукових товариств... Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свiй «Кобзар».
Отакої!.. Схоже, спалюючи «Кобзаря», М. Семенко спалив i себе...
Цей майже макабричний факт дискусiй i суперечок навколо постатей Шевченка i Семенка зiграв трагiчну роль в особистому життi останнього. Блискавично множились провокативнi публiкацiї в пресi, в тому числi навколо пан-футуризму, вони врештi-решт спричинилися до згортання «українiзацiї». Застрелився М. Хвильовий, М. Скрипник, згодом розстрiляють у Бикiвнi i самого М. Семенка за «спробу вчинити теракт на секретаря ЦК КПБУ С. Косiора», «за передачу бомби у виглядi пляшки» i за «отруєння свiдомостi молодняка отрутою нацiоналiзму». Розстрiляли М. Семенка до 20-рiчного ювiлею Жовтневого перевороту. До цього свята було розстрiляно понад тисячу iнтелiгенцiї України найвищого ешелону.
Ми не знаємо достеменно, яку саме роль в картинi П. Чардинiна вiдiгравав її редактор i консультант, але не варто вiдкидати факт прискiпливого стеження органiв за видатними особистостями навiть з боку найближчих родичiв, яких згодом завербували або примушували пiдписувати наклепи. Таке помiчено за Н. Ужвiй, Ю. Солнцевою, дружиною
О. Довженка, дружиною Я. Галана та iншими. В секретних донесеннях ГПУ про М.Семенка читаємо:
«Нiчого не робить, сидить на фабрицi (Одеська кiностудiя. — авт.) все лiто, одержуючи 250 крб. у мiсяць плюс добовi, як консультант бездарного фiльму «Тарас Шевченко».
Та чи було воно так насправдi?
Але про це — яким вийшов фiльм у прокат, хто був «злим генiєм» стрiчки i хто своїм талантом кiноШевченка пiдняв на висоту класики — в наступному випуску «192 сходинок».
Ярослав Лупій. Народний артист України, кiнорежисер