|
|
   |
Відомого українського журналіста і письменника, багаторічного керівника Одеського радіо Володимира Невмитого не стало 3 вересня цього року. У спадок усім нам він залишив свої чудові книжки. Остання з них — «П’ята пора року» — не встигла, на жаль, вийти друком за його життя.
Добірку віршів саме з цієї книги пропонуємо сьогодні вашій увазі.
я був на цій Землі
з Тобою був із Вами
ждав з моря
кораблі
вантажені словами
санскриту
сухоцвіт
гортав між сторінками
сповідувать Завіт
ходив у рідні
храми
і смакував в золі
картоплю з кожушками
і радощі малі
пересилав пташками
лісам і небесам
і Тірі і лиману
аж гульк зостався сам
в сорочці із туману
10.10.12
Одеса
Всевишній вітру посила тобі
що не повалить з ніг
а саме до снаги
він напина вітрило
щоб ти міг
пручатися стосило
вертатись на своя круги
нічого не бува запізно
як і зарано теж
все своєчасне
всіх речей мірилом
вбранням пожеж
і голизною зливи
ти постаєш
несхитний і вразливий
вітри інакші
посила Всевишній
іншим
19.01.13
Одеса
все заберіть у мене
вкрайте серце
втинайте руки
і шляхів моторність
в ступнях візьміть
і скарб і харч
і те що не пізнав
я без вагань віддам
залиште сповідь лісу
подиви струмка
стежку завзяту
на святім пригірку
червоне яблуко світила
звабну зірку
на соннім тлі
небесного чола
залиште пташку
що клює з долонь
зернятко віри
для завзяття в крилах
у морі безнадії
знак вітрила
він хоч якийсь
мені орієнтир
залиште сяйво
вигаслих пісень
зморшки думок
на дідизні розп’ятій
ікону Богоматері
у хаті
дух темпери
зачато на сльозі
Минулі дні на сни перетворились
а виповнивши підсвідомість вщерть
розпорошили пружну свою силу
на куцу відстань підпустили смерть
у склянці чай з бурштину обліпихи
і обмаль часу
на один політ
заледве в досвіт соловейки втихли
зозуля долічила кілька літ
Чи відчуваю досвітків смаки
сплутавши час горлає півень прісно
ми з ним як риба вийнята з ріки
ловим повітря в вакуумнім місті
садок нудьгує жодної бджоли
згасає цвіт затлумлений нізащо
питання ж не Чому але Коли
і чи назвеш моє життя путящим
а небуття нам засіб покаянь
зійде зоря роздмухана Ай-Петрі
я повернуся серденько поглянь
на тім стільці свого забувся светра
Зазирнув у криницю серця
ще є в ній джерельна вода
вона ломить зуби бадьорить тіло
й прожилками Землі повнить океани
а вранці набуває сенсу кави
в оселі самотності
або зволожує акварельні фарби
для етюдів Аліни
згодом ряснить дощем
випромінюючи веселки
з діточих малюнків
невтомне відро на цямрині
Ой затужила хата на узвишші
вітер під’юджує пора тобі в політ
самітницю проте вмовляють вишні
куди ладнаєшся над міру маєш літ
вікуй із нами у рахманнім краї
й світ не близький Одеса чи Берлін
а може Київ і ніхто ж не знає
чого чекати від прийдешніх змін
вона мовчала нині безголоса
в світлиці вицвітали рушники
бува ходила за село на роси
там простору куди вічми не кинь
і так велось до осені а в осінь
коли зануртував Волосожар
хата злетіла в невідому просинь
доволі легко піднялась до хмар
і звідти пильно пагорб видивляла
де колисала не одне маля
космічним світлом виповнилась зала
для неї недосяжна більш земля
Підготував Анатолій Глущак