|
|
   |
Свiтогляд письменника i журналiста, громадянина Бориса Федоровича ДЕРЕВ’ЯНКА нiскiлечки не застарiв i в столiттi ХХI, в якому йому посмертно на початку жовтня 2013 року минуло б 75 рокiв.
Публiцистична спрямованiсть прозових книг Бориса Дерев’янка, бiльшiсть з яких побачили свiт вже пiсля вiдходу автора у вiчнiсть, створила певну жанрову вiдмiннiсть його авторського стилю вiд художнiх творiв, писаних по законах тодiшнього, так званого соцiалiстичного реалiзму.
Певнi роздiли цих книг нагадували сучаснi щоденники з точними датами написання. Багато тем, коли не всi вони разом друкувалися на першiй сторiнцi «Вечерней Одессы», яку редагував автор, а значить i визначав тематичне спрямування iдеологiї газети, котра не завжди спiвпадала з офiцiозними доктринами законiв соцреалiзму.
Менi розповiв нещодавно спiвробiтник «Вечiрки», що його колеги-журналiсти були не згоднi з деякими тезами «колонок редактора» в газетi. Мiй спiвбесiдник логiчно вiдповiдав «намовникам», що кожен, хто не згодний з концепцiєю Бориса Дерев’янка, має це зробити сам в розмовi з редактором. Бiльшiсть «намовникiв» не наважувалися заводити розмови з редактором «Вечерней Одессы».
До 75-лiття письменника-публiциста вийшла об’ємна книга Бориса Дерев’янка, до якої увiйшла чимала кiлькiсть його публiкацiй в «колонцi редактора». Не вiдаю чому, а менi вона читалася за щоденник того часу, i деякi колонки були пророчими для нашого сьогоднiшнього майбутнього.
I даремно нинi в бiльшостi газет приречена анафемi публiцистика. Як бачимо, на думку новiтнiх редакторiв чи їхнiх фiнансових покровителiв, подавай сенсацiю, але за вiдомим принципом: «Нам нужны Салтыковы-Щедрины, и такие Гоголи, чтобы нас не трогали».
Отже, не возвеличуючи того, що «було колись», варто пригадати, як пристрасно виступила «Вечiрка» з приводу нищення периферiї Ботанiчного саду, де нинi красується парк Перемоги на проспектi Т. Шевченка. А в самому парку, де до 150-лiття вiд дня народження Великого Кобзаря письменниками мiста Одеси було висаджено 150 молодих дубкiв — Шевченкiв гай... А що залишилося на тому мiсцi до 200-лiття Тараса Григоровича, яке i ми, одесити вiдзначатимемо в наступному роцi? На превеликий жаль, нiчого. На тому мiсцi побудованi будинки i автогаражi!
Нова зелена зона мiста почала приваблювати будiвельникiв та офiцiйну владу. I незабаром на пiвденнiй околицi з’явився Палац спорту i комплекс «Олiмпiєць». А там i проекти житлових будинкiв, майже на територiї Ботанiчного саду.
От тодi i знадобилося гостре перо Бориса Дерев’янка, який в своїх «колонках редактора» звернув увагу мiської громади на неподобства, якi намагалися втiлити в життя чиновники в парку навпроти.
Захищати нашу iсторiю бралася завжди небайдужа до таких проблем редакцiя «Вечерней Одессы» на чолi з Борисом Дерев’янком. Якось керiвник Одеської письменницької органiзацiї Iван Гайдаєнко повiдомив, що бюро Одеського обласного комiтету Компартiї України звернулося до письменникiв за пiдтримкою висунути на здобуття Ленiнської премiї проекту iригацiйних споруд каналу Дунай—Днiпро. На письменницьких зборах був присутнiй редактор «Вечерней Одессы» Борис Дерев’янко. На той час в Одеськiй мiськiй газетi вже висвiтлювалася дискусiя, яку розпочав на сторiнках «Литературной газеты» росiйський письменник Сергiй Залигiн. Вiн гостро критикував проект повороту сибiрських рiк в степовi безводнi простори Казахстану та середньої Азiї. На думку письменника, подiбнi проекти несли екологiчну катастрофу не лише Сибiру та Заполяр’ю, але чи не всiй планетi Земля.
З огляду на природнi катаклiзми в нашi днi в Сибiру та на Далекому Сходi, чiткiше уявляєш мудрiсть редактора «ВО», який стояв стiною на захистi екологiчних процесiв у регiонi. Ми уважно слухали Бориса Дерев’янка i прийшли до висновку, що творча елiта мiста не може дозволити будiвництва каналу Дунай—Днiпро: бо ця iригацiйна споруда, недодослiджена наукою, засолить землi безводного степу, принесе катастрофу.
Письменники i журналiсти висловили протест проектовi. До нашого голосу прислухалися партiйнi керiвники. А як завершувалася «канальна» епопея на Одещинi, зокрема, в Бессарабiї? Маємо сотнi гектарiв засолених земель в Кiлiйському й Татарбунарському районах.
Принциповiсть у важливих державних справах не зайва нiколи, i тому не дивно, що у дев’яностих роках Одещина назвала своїм депутатом до Верховної Ради Союзу редактора «Вечерней Одессы» Бориса Дерев’янка, який на той час був уже i членом Спiлки письменникiв України.
В часи нинiшнi вважають, що людина, яка пройшла в будь-якого рангу Раду, стає полiтиком. А полiтиком був Дере’янко, смiливий публiцист, аналiтик, талановитий газетяр.
Такий пiдхiд був притаманний Борисовi Дерев’янковi як журналiстовi. Його статтi читали, з ними полемiзували i не погоджувалися, але i були такi дiячi серед чиновникiв, якi побоювалися пера редактора «Вечiрки».
Немає секрету: Борис Федорович дружив, скажiмо, з критиком та лiтературознавцем Василем Фащенком, лауреатом державної премiї iменi Тараса Шевченка, з письменниками Iваном Гайдаєнком та Iваном Рядченком, з директорами одеських пiдприємств, а особливо з капiтанами океанських суден, що були частими гостями в його кабiнетi i про яких можна було прочитати на сторiнках популярної «Вечерней Одессы».
Активна i принципова позицiя редактора iмпонувала не всiм чиновникам, декотрi намагалися приглушити активнiсть редактора, мовляв — нiчого лiзти попереду батька в пекло. А Борис Федорович був би не Дерев’янком, якби проголошував свою громадянську принциповiсть з чужого голосу, аби подобатись першим особам у партiйних iєрархiях чи пострадянським самозванцям.
Борис Федорович почав випускати додаток до газети українською мовою «192 сходинки». 1997 року вийшло два 12-сторiнкових випуски — за пару мiсяцiв до загибелi редактора «ВО». Дерев’янко наголошував, що у незалежнiй Українi державною мовою має бути мова наших предкiв — українська.
Хочу, як колега, напередоднi 75-рiччя Б. Ф. Дерев’янка мовити вiд ровесникiв та однодумцiв: «Хай святиться iм’я Борисове...».
Станiслав Стриженюк