|
|
   |
Тихая моя родина,
Я ничего не забыл.
Н. Рубцов.
Ось i моя золота осiнь прийшла навшпиньках на подвiр’я, стала бiля причiлку i шепче шелестом вiт: «Ну, що, не чекав?». Нi, не чекав. Я знав, що вона завiтає неждано-негадано, але не думав, що так швидко. Я вважав, що попереду вiчнiсть, що завжди буду молодим, що не буде вичерпу силi, вдатностi i дивуванням — i життя залишиться суцiльно загадковим. Наче вчора збирався у велику дорогу, а вже кiнець. Колись я вважав людей старими у двадцять п’ять рокiв, потiм — у сорок, а п’ятдесятилiтнiх — древнiми. I ось воно є. I що дивно — не страшно. Як кажуть люди, iти з базару теж приємно.
Середнього вiку я не мав, увесь час чув: куди тобi поспiшати, ти ще молодий офiцер. i раптом: е, чоловiче, та ти вже старий. Що ж, старий так старий. Вiд похилого вiку нiхто не застрахований. Молодiсть — це тимчасовий стан людини, а ми, диваки, негоднi втямити, що це щастя дано їй на дуже короткий час.
Я самокритично ставлюся до своєї скромної особи, втiм усвiдомлюю, що жив у вирi iсторичних подiй, в пору великих перемiн: працював у колгоспi «Друга п’ятирiчка», якого вже нема i нiколи не буде, учився в дерев’янiй Лобачiвськiй школi, яку розiбрали на дрова, служив у Радянськiй Армiї у роки найвищого її престижу, зокрема в Групi радянських вiйськ у Нiмеччинi, яка щезла разом з Союзом, i мої друзi дитинства розчинилися у вiчностi — однi померли, а iншi (їх бiльшiсть) загинули трагiчно. Чого не торкнися пам’яттю: нема, нема, нема... Про що б я не писав як журналiст i письменник — все пройняте iсторiєю.
В народi кажуть, що по свiтi мандрує лише тiло, а душа залишається там, де народився i вирiс. Тому, напевне, мене усе життя, наче магнiтом, тягне у край соснових лiсiв — село Лобачiв.
Жили ми у селi Лобачевi усi без винятку бiдно: до глибокої осенi ходили до школи босими, бо не було в що взутися, а взимку взагалi пропускали уроки, бо не мали чобiт. Вранцi в школi нам давали гарячi снiданки: скибку хлiба i суп, щоб не знепритомнiти вiд голоду. Втiм, учили нас добре. А ось за що учителi били, до цього часу не збагну. Можна було одержати доброго ляпаса за те, що повернувся до товариша за чорнилом. Що там було бити: шкiра та костi. Певне, спрацьовувала воєнна жорстокiсть? Усi тi ляпаси давно вiдболiли, i я не маю зла на учителiв — пухом їм земля. Все одно ми були щасливими, читали багато книжок, жили в гармонiї з природою. Наше дитинство пахло землею i вишнями, на жаль, опiсля — цупким асфальтом, i це гiрше.
Менi увесь час хотiлося кимось стати. Десь уже в шостому класi я знав, що буду журналiстом, i просив учителiв не мучити мене математикою. На той час я знав напам’ять п’ять томiв Єсенiна i кiлька тисяч вiршiв своїх i чужих, причому нiколи їх не вчив — просто читав, i вони самi запам’ятовувалися. Але не думайте, що я такий розумний. За роки навчання в школi я не вирiшив жодної задачi з геометрiї.
Журналiстом я все-таки став. Не київський унiверситет закiнчив, як мрiяв, а факультет журналiстики Львiвського Вищого вiйськово-полiтичного училища Радянської Армiї i ВМФ. Цей факультет перевели з академiї, у нас, окрiм журналiстiв, навчалися ще перекладачi iноземних мов i майбутнi начальники Будинкiв офiцерiв.
Пiсля випуску на мене чекала типова доля кадрового офiцера — життя на валiзах. Я працював у вiйськових газетах Закавказзя (Нахiчевань-на-Араксi), в диких степах Забайкалля (Бурят-Монголiя), в Групi радянських вiйськ у Нiмеччинi (Рiза-на-Ельбi, Потсдам). Службу закiнчив в газетi Одеського вiйськового округу «Защитник Родины». Пiсля звiльнення в запас працював керiвником прес-служби Центральної профспiлки морського транспорту України, заступником редактора газети мiськвиконкому «Одесский вестник».
Ювiлей — не просто слушна нагода переобтяжити себе спогадами, а насамперед звiтувати перед самим собою i земляками про те, що зроблено за довгi роки творчої роботи.
Зроблено, з одного боку, нiби й малувато, а з iншого, якщо врахувати те, що я увесь час працював у вiйськових газетах з 9-ї ранку i до пiзнього вечора, не так уже й мало: написав З0 книг, iз них видав друком 25 у видавництвах Києва i Одеси. Серед них: «Червонi полiгони», «Гартована нiжнiсть», «Подарунок бiлого мiсяця», «Вечiр вiку», «Пiвонiя в чашi землi», романи «Ночi Куїнджi», «Останнi солдати iмперiї» i «Мелодiї дальнiх околиць», документальний роман «Американський зять Ющенко i донецький пацан Янукович», повiстi «На екваторi мiсяця» (про полiт американських астронавтiв на Мiсяць), «Кочове життя», «Комендатура», «Дiти Iуди», «Салаги», «Хатина на Байкалi», збiрка авторизованих перекладiв «Хрустальная песня любви», двi книги оповiдань: «Дорога через Рось» i «Запах кленового листя».
Антон Михайлевський
Член Нацiональної Спiлки письменникiв України.
Член Нацiональної Спiлки журналiстiв України.
Лауреат республiканської лiтературної премiї iм. А. Малишка, мунiципальної лiтературної премiї
ім. К. Паустовського, мiської премiї «Твої iмена, Одесо» (2003).
Заслужений працiвник культури України.
Нагороджений «Золотою медаллю української журналiстики».
На дальніх просторах, на дальніх,
Де вишнями червень воскрес,
Велика, як тисяча Даній,
Лежить вона ширша небес.
Хто дав їй це ім’я жіноче?
Заплів у волосся гаї?
Купається місяць щоночі
У хрещених водах її.
І космос милується нею,
І світять веселки доріг.
Уже над цією землею
І час уповільнює біг.
Наснилась, моя ти єдина,
Коли і не спав взагалі,
Квітуча моя Україна —
Півонія в чаші землі.
З тобою, як човен з причалом,
Як вічно з присягою полк...
І шелестом весен прощальним,
І срібним шептанням тополь.
Вже гояться рани поразок,
І хмари висять, як бинти.
А хто тебе гірко образив —
Ти їх, нерозумних, прости.
Нема ні вини, ні провини,
Ні зла на душі, ні гріха.
Нехай же тебе, Україно,
Обходить година лиха.
Бо нікуди нам відлетіти
Від чорних чорнобильських стін.
Молодша сестра Атлантиди,
Хоч ти, ради Бога, не згинь.
Лиш прошумлять осінні урагани,
І бачу я, як у німім кіно,
Такі, як я, приходять капітани
І за Вітчизну п’ють гірке вино.
Розпластана вороною в Аралі
Конає ніч... А ми з роси, з води...
З корінням з України виривали.
Не вирвали, повернемось туди.
По рушнику накинули на вікна.
Не лізьте в душу — хай гуля душа,
У нас у всіх відбилася навіки
Сваволя запорізького коша.
На прізвисько хохли і малороси...
Ще трохи — відібрали б імена.
Та всі ми — офіцери Кривоноса,
Та всі ми — офіцери Богуна.
Не віддамо Вкраїну на поталу.
За нами — дим і триста літ війни.
Благослови тополями, Полтаво,
На поклик твій вертаються сини.
Боже, летять журавлі!
Вікна відчиню: прощайте.
Крил позаплановий чартер —
Рейс аж до рік Сомалі.
Доля моя жовто-синя,
В спалахах світла й пітьми
Аплодувать Україні
Можна, до речі, й крильми.
Наче накрили брезентом —
Холодно в лігвищі хмар.
Ті, хто лишає свій край,
Всі трохи схожі на жертви.
Розлуками доля карає:
змішалось небесне й земне.
Не знаю — від отчого краю,
Що їх по світі жене...
Крики на крилах опівдні —
Обрії їм замалі,
Їх вже не чути й не видно...
Боже, летять журавлі!