|
|
   |
Поети здавен писали для театру, хоча вiршованих творiв для сцени кожна епоха залишала небагато. Зате в доробку чи не кожного поета знаходимо строфи про акторiв, режисерiв, негаснучу ауру дiйства на кону. I то була б цiкава антологiя, скажiмо, про український театр. Провiсницями такої поетичної хрестоматiї стали для мене двi поетичнi збiрки, якi нещодавно побачили свiт у Львовi та Одесi.
Вже 15 рокiв мене щедро обдаровує своїми книжками представник грона сеньйорiв поетичного цеху Микола Євгенович Петренко, полтавчанин за народженням, львiв’янин по духу i життєвому марафону. Здається, чи не сотою стала в його реєстрi збiрка «Звабнi крила кулiс». 80 (без одного) вiршiв автора склали симфонiю в iм’я Нацiонального академiчного українського драматичного театру iменi Марiї Заньковецької. Петренкiвський автограф на титульнiй сторiнцi хвилює, щиросерднiстю, нiби й змовницькою iнтонацiєю: «Анатолiєвi — ти ж любиш Театр? I все, що за лаштунками? Прийми мiй роздум про те все». Цей позiрно непафосний напис сусiдить з мотто видавництва «Сполом» у Львовi: «Закоханий у Театр автор має багато друзiв у цьому високоталановитому колективi, тут iшла вистава за його драматичною оповiддю, звучали його вiршi i пiснi, двiчi сцена надавалася для проведення творчих вечорiв автора. Ми не знаємо, чи у свiтовiй поезiї є аналоги цiєї оригiнальної збiрки».
Микола Петренко «родичається» з колективом занькiвчан бiльше пiвстолiття, бо пам’ятає першу роль Богдана Ступки, частi вiдвiдини Iриною Вiльде спектаклiв за її романом «Сестри Рiчинськi», знає, що «Занькiвчанська фронтова бригада 500 разiв зiграла на передових «Шельменка-денщика». Варто зауважити, що в роки вiйни Петренко перебував у фашистському концтаборi, а потiм спiзнав i сибiрськi табори.
На сотнях вистав театру побував поет i шанувальник. Вiн зачаровувався грою незабутнього Богдана Ступки, Василя Яременка, Лариси Кадирової, Олександра Гринька, Лесi Кропивницької, Юрiя Брилинського, Таїсiї Литвиненко, був свiдком творчих злетiв акторiв i режисерiв Бориса Романицького i Федора Стригуна, композиторiв Василя Барвiнського, Богдана-Юрiя Янiвського, художника театру Мирона Кипрiяна.
Поет вiдгукувався на знаковi постановки «Наталки Полтавки», п’єс М. Гоголя, А. Чехова, В. Стефаника, М. Кулiша, Лiни Костенко. Вiн поетично розкриває долi не лише акторiв-прем’єрiв, але й виконавцiв епiзодичних ролей, кордебалету i статистiв, згадує про дiтей, що виростали за лаштунками театру батькiв-занькiвчан.
Тепло i щемко, спiвчутливо i професiйно точно пише Петренко про улюблений театр, залишаючи собi (образно) роль глядача з гальорки, як-от у наступному уривку:
Я, хто бачив бутафорних крезiв,
Наче справжнiх — в пишнiй мiшурi, —
Знаю: п’яних грають лиш тверезi,
Що iдуть з дарами лихварi.
Я, хто бачив: плям нема на сонцi,
Що мистецтво вiчно молоде, —
Все життя просидiв на гальорцi,
Скоро вже й завiса опаде...
Я чогось шукаю на афiшi,
А чого — їй-Богу, не збагну...
Я зiграю — що зiйшлось у вiршi,
Бо чомусь не вийшло на кону...
Подиву гiдний пам’ятник театральному колективу вiд Миколи Петренка!
А в Одесi тематично вiдлунює збiрка вiршiв заслуженого артиста України, члена Нацiональної спiлки письменникiв Iгоря Геращенка, автора 4-х поетичних збiрок i шести п’єс. В передмовi до нової книги «Франкове збiжжя» Геращенко зазначає: «Мотивацiя написання книги «Франкове збiжжя» якраз вiддзеркалює мiй хист до збирання (а часом i зачаття!) думок. За фахом я актор. З примусу долi у моє творче життя увiрвалися ролi з п’єс Франка — Микола Задорожний з «Украденого щастя» (вистава «Щастя поруч», режисер Дмитро Богомазов) та Гнат Редлiх з «Для домашнього вогнища» (режисер — заслужений дiяч мистецтв України Костянтин Пивоваров). Участь у виставах за творами Франка спонукала мене заглибитись у його iдеї, що струмилися крiзь образи сценiчних героїв. Це, якщо хочете, особиста складова книги, до якої ще можна долучити факт мого народження у Львовi...»
Поет i актор. Актор, поет i п’єси. Геращенко i режисерськi iнновацiї до драматургiчного ужинку Iвана Франка. Цiкавi творчi диспозицiї, де було добуто вогонь для багаття вiршiв — половина збiрки-новинки. Друга частина — потрактування життєпису Iвана Яковича, його думок та iдей. Але ви помиляєтеся, якщо припустите, що I. Геращенко свої ремiнiсценцiї зосередить виключно на своїх ролях у вищезгаданих п’єсах — Миколи i Гната. Автор пише один вiршований «портрет» Анни, ще один — Михайла, два — «персонального» Миколи («Украдене щастя»). Значно багатшi психологiчними проекцiями, характеристиками дiй i вчинкiв, соцiологiчними прочитаннями характерiв героїв «Для домашнього вогнища». 6 героїв — 26 поезiй (чотири ескiзи — про Редлiха). Квiнтесенцiя направду несподiваного творчого надзавдання, яке вирiшував Геращенко з допомогою поетичних тропiв i прийомiв: проникнутися не лише глибоким розумiнням власних ролей, але й розгадками внутрiшнього єства личин, якi дiють поряд на сценi — в мiзансценах i дiалогах. В українськiй поезiї подiбного ноу-хау не зустрiчалося.
Тож, вiват служителям муз — Миколi Петренку i Iгоревi Геращенку! Ваш вихiд пiд оплески читачiв.
Анатолiй ГЛущак