|
|
   |
Коли трапляються одесити, котрi нав’язливо хизуються мiсцем народження, вiднедавно пригадую успiхненого, скромного колегу. Бо помiркований патрiотизм прикрашає людину, а галасливий — це оперетковий жанр. Хiба ж має якiсь переваги корiнний житель Одеси перед киянином, чернiгiвцем чи львiв’янином з можливо глибиннiшим родословом?
А якби Олег Попов сказав нашому гордовитому земляковi, що його корiння в Олександрiї? Може, почув би iронiчне запитання, чи далеко це вiд моря. Попов мiг би вiдповiсти, що легендарна Александрiя розташована на березi моря, як i Одеса, а його рiдна Олександрiя, названа за аналогiєю до дiтища Александра Македонського, степове мiсто, яке одержало такий статус на 10 рокiв ранiше вiд Одеси.
В родинi Попових народилися три хлопчики, батьки дали їм княжi iмена: Володимир, Олег, Андрiй. Батько був будiвельником, механiком баштових кранiв, мати — вчителька молодших класiв. Олена Iванiвна прихиляла дiтей до сумлiнного навчання, а Володимир Андрiйович — до чоловiчої роботи: аби гвiздка кожен мiг точно забити, i дошку простругати. Кожна згадка Олега Володимировича про дитинство починається картинкою батькiвської голуб’ятнi — мiнiатюрної вежi на три «поверхи», зi зручними полицями зувсiбiч, з яких веселим салютом зривалися у небо голуби. Простеливши ряднину на травицю саду, брати любили стежити за летом крилатої рiднi. А пiдлiтками вечiрньої пори також задивлялися у зоряне небо: їм здавалося, що там пливуть цiлi бiло-золотистi голубинi сузiр’я...
Мрiйливий Олег уже в 6-му класi почав римувати вiршi, його спроби надрукувала мiська газета. А в десятому класi взяв участь в зльотi аматорiв Кiровоградщини, яким керували професiйнi поети Володимир Базилевський, Валерiй Юр’єв, Леонiд Народовий. Пiсля закiнчення педiнституту Олег Попов працював у сiльських школах. Там вiн переконався, як цiнують степовики — дорослi й дiти — поетичне слово, пiсню, український мелос. Згодом, вже як викладач вузу, написав спецiальнi посiбники для найменших школярiв областi: «Рушничок», «Стежина», «Перевесло». Навчання в музичнiй школi стало в пригодi, щойно почав компонувати музичний супровiд до власних текстiв чи до вiршiв iнших авторiв.
Перегодом «полетiли» до людей збiрка авторських творiв «Пiсня на крилi», першi компакт-диски для дитячої i юнацької аудиторiї, а також адреснi твори для виконавцiв-артистiв фiлармонiї. Вiв авторську програму «Пiсенне перехрестя» на обласному радiо, за матерiалами якої з’явилися три репертуарно-пiсеннi альманахи.
Плiдною була спiвпраця Попова зi спiваками Кiровоградської фiлармонiї Антонiною Червiнською i Сергiєм Дьомiним. А виконання його пiсень Нiною Матвiєнко, Таїсiєю Повалiй, Миколою Свидюком стало посвяченням у професiйну пiсенну культуру батькiвщини. Поет-пiсняр — лауреат престижної премiї iменi Євгена Маланюка, двiчi лауреат премiї В. Ястребова.
Вже декiлька рокiв Олег Попов живе в Одесi — здоров’я потребує морського повiтря. Видав тут три поетичнi збiрки — «Коли вже з осiнню на «ти», «Солодкий щем», «Но покутi душi», котрi ще багатше i яскравiше розкривають дивосвiт таланту автора. Цi книги вийшли з передмовами знаних лiтературознавцiв Володимира Панченка i Григорiя Клочека. Звiсно, Олег Володимирович найперше надсилає свої твори землякам — до Олександрiйської бiблiотеки (не плутати з iсторично звеличеною Александрiйською). Але i в одеських бiблiотеках можна запитати про цi видання — лiтературно-музичне спiвтовариство нашого мiста має нинi вартiсну творчу пiдмогу.
Анатолій Глущак