|
|
   |
Українська жiноча поезiя сягнула свiтових вимiрiв у глибинi тематики, жанрового рiзноманiття наприкiнцi XIX столiття. Найвагомiше зазвучав талант Лесi Українки, гiдно пiдтриманий виразними сольними партiями рiдної матерi Олени Пчiлки, а також Днiпрової Чайки i Христини Алчевської. А якi iмена залишилися на скрижалях красного письменства iнших народiв, окрiм давньогрецької суперзiрки Сапфо?
Пам’ять пiдказує iм’я американки Емiлi Дiкiнсон, чия велика спадщина вiдкрилася лише пiсля її смертi у 1886 роцi (за життя анонiмно опублiковано лише 8 вiршiв з майже двох тисяч). А от росiйськi поетеси Анна Ахматова i Марина Цвєтаєва практично дебютними збiрками опинилися у фокусi широкого читацького загалу. Читачi з усiх континентiв знають з перекладiв нобелiвських лауреаток Габриелу Мiстраль з Чилi та Вiславу Шимборську з Польщi. А сьогоднi українцi мають усi пiдстави у перелiку знакових iмен жiночої поезiї назвати славетну Лiну Костенко.
Рiдне мiсто Ахматової у другiй половинi минулого столiття було нещедрим на лiтературнi жiночi таланти. Зате дар дивослова виявляли сiльськi дiвчата. На хвилi шiстдесятництва багатообiцяюче дебютувала кароока красуня з примiського Дальника Надiя Щербань. Але їй випала трагiчна доля, на другiй збiрцi обiрвалася її прониклива i щира пiсня.
Якби укласти антологiю короткого лiричного вiрша, то низка мiнiатюр Щербань стала б її окрасою. Хоча б такий зразок:
Синiє свiтла смуга неба,
Змовкає враз сумна рiка.
Вiдснились сни давно про тебе,
Та тiльки спогад не зника.
I чи в дорозi, а чи вдома,
Нiяк не можу я збагнуть,
Яка ще сила невiдома
Все не дає тебе забуть...
I тiльки у 90-х роках багатоголосий чоловiчий хор обласної письменницької органiзацiї засрiблився iнтонацiями «протилежної» статi. Це поповнення — з родинних вогнищ у пiвнiчно-схiдних районах областi. Надiя Мовчан-Карпусь — за освiтою педагог, Наталiя Палашевська, Жанна Савицька присвятили себе мiсцевiй пресi у Кодимi, а їхня землячка Наталя Бутук — поетеса i серйозна перекладачка, майже чверть столiття викладає українську мову i лiтературу, також англiйську — у спецiалiзованiй школi для дiтей з вадами зору.
З тої ж пори читачам знайоме iм’я Галини Лисої. Скажiмо, 1987 року видавництво «Маяк» випустило альманах «Горизонт», який представив молодих авторiв Вiнниччини, Миколаївщини i Одещини. Натодi вирiзнялися автори з Буджацького степу — Михайло Василюк, Валерiй Виходцев i Галя Лиса. Першi двоє з трiйцi незабаром стали членами письменницької спiлки.
Надiю Мовчан-Карпусь назвали Марусею Чурай українського Причорномор’я: її вiршi покладенi на музику, а пiснi вподобали вiдомi виконавцi. Свiй респект поетесi висловлював поет-академiк Борис Олiйник. Можна позаздрити батькам тих дiтей, з якими тривалий час працювала вчителька Надiя Михайлiвна: вона самовiддано розкривала дiтям щедроти рiдної мови, її милозвучнiсть не лише на хрестоматiйних зразках, але й власними поезiями. Наприклад, справдi вивершеним текстом пiснi «Лiлеї».
Лiлеї в заводi цвiтуть
I тягнуться до неба,
А я лебiдкою пливу
Помiж хмарок до тебе.
Лiлеї в заводi цвiтуть,
I їх цiлує небо,
А я промiнчиком ясним
Лечу в думках до тебе.
Лiлеї в заводi цвiтуть,
Немов життя обнова,
А я до тебе, як до нiг
Травиченька шовкова.
Лiлеї в заводi цвiтуть
Чарiвнiстю — кохання,
А найяснiша серед них —
Моя любов остання.
Ще одна випускниця Iзмаїльського педiнституту Наталiя Палашевська вивчала росiйську фiлологiю. Але в рiднiй Кодимi жив самовiдданий прихильник поетичного слова Петро Надутик, вiн зi шкiльних рокiв опiкав талановиту дiвчину, здатну втiлювати свої емоцiї та настрої у двох мовно-поетичних стихiях — росiйськiй та українськiй. 15 рокiв членства у Спiлцi письменникiв України — це низка збiрок Наталi Палашевської, кiлька лiтературних премiй i широка публiкаторська палiтра. Плiдно працює поетеса як очiльниця районного лiтературного об’єднання iменi шанованого донинi П. Надутика.
Яскравим темпераментом i образною виразнiстю позначенi вiршованi iнтерпретацiї свогочасностi Жанни Савицької. Кожна її книжка — це розширення тематичного горизонту, осучаснення версифiкацiйних прийомiв, як i в землячки Палашевської, — розробка «двосiчного» гендерного дискурсу. Нещодавна публiкацiя в «Українськiй лiтературнiй газетi» свiдчить, що авторка не «хористка», а має усi пiдстави виходити на авансцену.
З трiйцi кодимчанок — Наталiя Бутук. «Вечерняя Одесса» останнiм часом не випускала з поля зору її творчi звершення, визнала лауреатом конкурсу «Люди дiла». Це справедливе визнання її оригiнального творчого доробку, амбiцiйної перекладацької працi англомовних класикiв. Вона добре знає про казкову силу вiрша i для своїх вихованцiв з iнтернату, i для власних дочок i онукiв, що бачать свiт повнокольорово i об’ємно. Тому видала збiрочку для дiтей «На гойдалцi». Нинi завершує книжку короткої прози автобiографiчного характеру — також для пiдростаючого поколiння.
В дитячих бiблiотеках, дошкiльних закладах, перед школярами молодших i середнiх класiв часто виступає з власними вiршами Свiтлана Зубко. Вона володiє всiма вiршованими жанрами, вмiє за якусь хвилину оволодiти увагою кожної вiкової категорiї аудиторiї. Прiзвище Свiтлани Олександрiвни вже два десятилiття одне з найвiдомiших для юних одеситiв.
В моїй бiблiотецi є двi збiрки вiршiв Галини Лисої — «Доля» i «Слово — не птах». Обидвi побачили свiт 2008 року i обидвi мають пiдзаголовки «Видання друге, змiнене i доповнене». Коли беру їх перед очi, знаю, що проведу в їхньому товариствi кiлька годин: перечитуючи i обов’язково згадуючи двох незабутнiх колег — Бориса Нечерду i Василя Сагайдака. Якби вони, Борис i Василь, були живi нинi, певен, згодилися б зi мною: Галина Пантелiївна Лиса з села Зарiчного Татарбунарського району — Поет. Народний Поет. Отой самородок, що сам себе навчить, виспiває, вималює, обминувши унiверситети, мистецькi академiї, лукавих критикiв, охочих до «рихтування» таких обдарованих батьками i Богом. Дозволю собi порiвняння з такими iменами, як росiянка — поетеса Ксенiя Некрасова, українськi художницi Катерина Бiлокур чи Марiя Приймаченко.
Через 50—100 рокiв книжки Галини Лисої багато про що свiдчитимуть соцiальним психологам, народознавцям, принаймнi значно бiльше, анiж збiрки лiтературних полковникiв чи iсторичнi романи, написанi без вивчення архiвiв i панорамного бачення минулого. Так, як картини Бiлокур i Приймаченко переконують, що анi вiйни, анi голодомори, анi колгоспи не могли понищити корiння українського духу, одухотвореной краси жiночої душi. Або чому саме вiршi Ксенiї Некрасової — навiч простi, «для комуналок», на буднiй день, — тривожили совiсть Євгена Євтушенка i його поколiння, «утомленного солнцем» слави, знесеного на котурни стотисячних тиражiв збiрок їхнiх вiршiв.
Духовна спiльнота степової Бессарабiї, українського Подунав’я визнала самодостатнiсть творчостi Лисої, потребує спiлкування з її творами. Наприкiнцi кожної книжки Галина Пантелiївна (а їх у неї 8) сердечно дякує доброчинцям — росiянам, болгарам, українцям краю, вiд Кiлiї та Iзмаїла до Бiлгорода-Днiстровського, за пiдтримку поетичних видань. Її визнавали жiнкою року i жiнкою десятилiття в регiонi. А ще 2005 року на мiжнародному лiтературному конкурсi в Мiланi (Iталiя) Галина Лиса названа лауреатом. То чому ж її не запрошують до Нацiональної спiлки письменникiв України?
I взагалi з жiнками протягом десятилiття на вулицi Бєлiнського, 5 — недавнiй законнiй резиденцiї — не церемонились. На зборах перший ряд займають тiлистi чолов’яги, звиклi до мундирних строїв, — чи то службових допенсiйних, чи то новочасних козацько-потiшних. В останньому ряду, зате ближче до портретiв Шевченка i Пушкiна, завше опинялися представницi прекрасної статi. Отака подоба сiльського клубу! З цього ж таки «пересувного клубу», якою стала одеська органiзацiя з волi керiвництва i правлiння, можуть зателефонувати жiнцi-iнвалiду i запропонувати негайно приїхати i пiдписати якусь протестну полiтичну резолюцiю. I цим «патрiотам» невтямки, що людина не знає анi адреси чергового «притулку», анi його телефону, та й «патрiотами за викликом» можуть бути лише шкурники.
Лiтература без жiночого мудрого слова приречена на зубожiння, а у творчих колективах частiшатимуть рецидиви казарменої дiдiвщини чи злочинного паханства. Це пiдсвiдомо вгадує Галина Лиса:
За Україну нашу славну,
За рiдний батькiвський порiг,
Молитви шепчуть Ярославни
За цiлий свiт, що впав у грiх.
А лiтературний свiт таки впадає у грiх полiтичного прислужництва, колгоспної «демократiї». Бо в якiй iще обласнiй письменницькiй органiзацiї лауреат премiї iменi Василя Стуса, поетеса, культуролог-методист була б не допущена самодурами до лав Нацiональної спiлки письменникiв?!
Анатолiй Глущак