|
|
   |
Iм’я Тараса Максим’юка добре вiдоме краєзнавцям, культурологам, музейникам всiєї України. А у Причорномор’ї з ним на професiйному рiвнi спiлкуються ще й iсторики, етнологи, археологи, письменники i художники, колекцiонери, фахiвцi крупних бiблiотек. Унiверсал-гуманiтарiй? За покликанням, бо здобув освiту iнженера: спочатку навчався в Одеському iнженерно-будiвельному iнститутi, врештi закiнчив iнститут iнженерiв морського флоту (обидва вузи тепер — академiї). А своє життя Максим’юк присвятив вивченню культурно-iсторичної спадщини українцiв Пiвнiчного Причорномор’я, збиранню матерiальних свiдчень, артефактiв духовної, мистецької, просвiтницької дiяльностi мiсцевих спiльнот впродовж новiтньої iсторiї.
1992 року Тарас Максим’юк опублiкував в газетi «Муза» (одним iз її спiвзасновникiв вiн був) звернення до представника Президента України на Одещинi, до землякiв-чорноморцiв з пропозицiєю створити музей на основi зiбраної ним за чверть столiття колекцiї. Будь-яка професiйна i полiтично незаангажована експертиза пiдтвердила б вагомiсть i актуальнiсть цього проекту. Однак на ту пору певнi сили активно привертали увагу громадськостi до квазiпроекту «Новоросiя», в якому українська складова була винесена «за дужки». З iншого боку група художникiв, письменникiв, народознавцiв внесла в порядок денний iдею вiдновлення музею «Степова Україна», знищеного сталiнщиною майже повнiстю. Публiчнi дискусiї, публiкацiї в пресi змусили одеський iстеблiшмент погодитися, що репресований музей треба реабiлiтувати, вдихнувши йому нове життя. Варто було погодитися з пропозицiєю влади щодо примiщення, висловленою у газетi. А в основу «Степової України-2» покласти зiбрання Максим’юка. Мiтинговi прожектери зосталися i без журавля, i синиця випурхнула з їх рук. А майже одночасно громада Одеси втратила кiлька кiнотеатрiв у iсторiчнiй частинi мiста... На сьогоднi в мiстi можна проводити екскурсiю пiд назвою «Роздерибаненi об’єкти» — одним днем не обiйдеться!
Зiбрання Тараса Максим’юка переконливо свiдчить, наскiльки об’ємно була поширена українська культура не лише в середовищi iнтелiгенцiї Пiвдня, але мала вагу духовної спадщини трудових мас сiл i мiст. На це звертав увагу ще старшокласника Тараса миколаївський просвiтянин з дореволюцiйним стажем Феодосiй Тимофiйович Камiнський, котрий розповiдав, скiльки цiнних експонатiв потрапило до Миколаївського iсторико-археологiчного музею з простих сiмей: iкони i «Кобзарi», поштовi листiвки, пiсенники, лiтературнi альманахи, картини самодiяльних художникiв, зокрема славнозвiснi «Козаки Мамаї», не кажучи про гончарство, вироби з дерева, вишивання, господарчо-побутове приладдя. Анi вiйни та революцiї, насильницький атеїзм, колективiзацiя на селi, iмперська полiтика денацiоналiзацiї не понищили культурних раритетiв родин — останнього прихисту загрожених пам’яток поколiнь. Хоча втрати були масштабнi. Але навiть загрози репресiй, судових покарань за зберiгання (ще бiльше — розповсюдження, навiть ознайомлення стороннiх осiб) не спонукало багатьох позбутись переданого предками, збереженого завдяки переказам, намоленого, духовно рiдного.
Про масив такого матерiалу свiдчили також книжковi розвали Старокiнного базару в Одесi, пiслявоєнної «товкучки», неофiцiйнi ринки букiнiстичної лiтератури i антикварiату. Ряснi колекцiї в Одесi, Миколаєвi, Херсонi — переконливе пiдтвердження цьому.
Працюючи в Одеському вiддiленнi Українського фонду культури, котрий незмiнно очолює поет-академiк Борис Олiйник, Максим’юк одержав ширшi можливостi контактiв з колекцiонерами i музеями України. Його вiзитiвкою стали пересувнi тематичнi експозицiї до визначних дат, iменнi виставки (художникiв А. Ждахи, М. Жука, Ю. Коваленка, скульптора М. Степанова), що з успiхом пройшли у Києвi, Чернiговi, Запорiжжi (козацький заповiдник «Хортиця»), на Волинi та Подiллi, у Сумах i Вiнницi, Хмельницькому i Миколаєвi.
В колекцiї Тараса Iвановича є унiкальний триптих роботи художника i лiтератора Михайла Жука, присвячений Павловi Тичинi. Максим’юк зважився вiдправити твiр у багатомiсячну експозицiйну подорож по Пiвнiчнiй Америцi. Пiсля благополучного повернення з-за океану триптих Жука вже другий рiк мандрує обласними центрами України.
Наш земляк виступає як активний публiкатор: в альбомах, перiодичнiй пресi, наукових збiрниках. Кiлька рокiв тому експерти-земляки запропонували для участi у видавничiй програмi «Українська книга» збiрку публiкацiй Максим’юка пiд ексклюзивною назвою «З українiки Причорномор’я». Тендер було виграно, по тому держава чи не вперше винагородила добродiйника з Одеси гонораром, а тираж книги розподiлила серед масових бiблiотек. Максим’юковi присвоєно звання «Заслужений працiвник культури України», вiн обраний почесним членом Всеукраїнської спiлки краєзнавцiв.
А що ж Одеса? Двi-три «датських» експозицiї в музеях щороку? Деякий час обласна Просвiта видiляла кiмнату для Шевченкiани Максим’юка. Колекцiонер просився пiд крило письменницької органiзацiї, з наближення 200-лiтнього ювiлею нацiонального генiя пропонував розмiстити хоча б експонати Шевченкiани i унiкальне зiбрання українських словникiв. Але керiвник вигiдно «розквартирував» анемiчний Рух, а далi «патрiотично» поступився законним майном приватнiй художнiй колекцiї. Зi сподiванням, що вiдомий колекцiонер подiлиться досвiдом виживання-бомжування з органiзацiєю, яка була донедавна носiєм вагомих лiтературних традицiй та звершень. Терниста дорога стелиться...
Ювiлей Тараса Максим’юка є символiчною нагодою для культурної спiльноти Одеси щиросердо привiтати знаного земляка з 70-рiччям, а головне — спiльно сприяти йому у здiйсненнi заповiтної мрiї — створеннi музейного варiанту зiбраної колекцiї українiки. Шануймося, бо ми того вартi!
А. Г.