|
|
   |
Бiографiя Нацiональної премiї iменi Тараса Шевченка, яка є державною вiдзнакою, має пiвстолiтню iсторiю. А в першi роки незалежностi України культурна громадськiсть разом з дiаспорою заснували фонд Т. Шевченка i щорiчну премiю «В своїй хатi своя правда, i сила, i воля». Серед трьох цьогорiчних лауреатiв фонду названо iм’я одеського поета Миколи Палiєнка. Президент Людмила Красицька, з Кобзаревих нащадкiв, так охарактеризувала вердикт правлiння стосовно нашого земляка:
— Микола Палiєнко — письменник, автор багатьох поетичних збiрок, серед яких «Зоря Шевченка», «Послання з Чернечої гори», «Свята пора Кобзаря», невтомний поширювач шевченкового слова, просвiтянин. Дiстав нагороду за багаторiчну плiдну працю на нивi популяризацiї шевченкового слова i думки: органiзацiю урочистостей, конференцiй, створення гурткiв, центрiв, радiо- й телепередач, iнiцiативу та участь у встановленнi пам’ятникiв Кобзаревi на Одещинi.
Напередоднi вручення почесної вiдзнаки, яке проходить на Чернечiй горi у Каневi, наш кореспондент поспiлкувався з Миколою Олександровичем.
— «Вечерняя Одесса» щиросердо вiтає Вас, Миколо, нашого багаторiчного автора, з шевченкiвською вiдзнакою. Знаємо, що поетична Шевченкiана є наскрiзною темою Вашої творчостi. А коли написали перший твiр про Кобзаря?
— Ледве звiвшись на ноги, я залюбки навiдувався до свого дiдуся. В нього був кiнь, подарований солдатами-визволителями Вознесенсько-Бузького краю. Дiд брав мене на пiдводу, коли їхав у поле чи до рiки. А в хатi мою увагу привертала велика книга на домотканому обрусi. Дiд шанобливо брав ту книгу, хрестився на портрет на обкладинцi й починав читати. Уголос. За «Кобзарем» я й азбуку вивчив, запам’ятав чимало коротких вiршiв. Тож у школi став активним читцем саме шевченкiвської поезiї — «Заповiту», «Реве та стогне Днiпр широкий», «Садок вишневий коло хати», усi «Думки». За якихось два-три роки рецитацiй Шевченка зi сцени мене вже знали в сусiднiх селах. Тож якось у четвертому класi вчителька менi сказала: «Так тобi щиро аплодують i школярi, i дорослi, як ти читаєш Шевченка. А може б ти, Микольцю, написав свого вiршика про нього. Спробуй. Тiльки ж про рими не забувай!». Десь за тиждень мого вiрша вже слухала вчителька з директором школи, кiлька стовпчикiв скоротили. 9 березня менi випало вiдкривати вiршиком Шевченкiвський шкiльний концерт. За кiлька днiв його надрукувала районна газета. Згодом поштарка принесла гонорар. Мати долучила якiсь свої копiйки, купила лiтр гасу для гнотової лампи i велiла: «Читай, Миколо, i пиши». Моя сценiчна практика по селах, шевченкове слово, дароване людям, згодом привело мене на обласне радiо.
— Шевченкiвська тема — камертонна для багатьох поетiв. Однi зважуються створити два-три вiршi, iншi — цикл творiв, а коли стачає хисту i вiдваги — поему. Борис Нечерда замолоду написав розлогий твiр, але у зрiлому вiцi для «Вибраного» залишив тiльки чотири фрагменти з поеми. Чим пояснити таке ваше тривале, Миколо Олександровичу, занурення у вiдповiдальну, складну тему?
— Мене надовго «зарядила» поїздка у 27 рокiв на лiтературний фестиваль в Орськ, мiсця заслання Тараса Григоровича. Я побачив, почув, надихнувся величезною шаною до постатi нашого Кобзаря, його мучинецької долi в десятирiчному засланнi, тираноборчої потуги його творiв, занотованих у захалявну книжечку. Там я почув десятки перекладiв поезiї Шевченка мовами як народiв колишнього СРСР, але й представникiв країн iнших континентiв.
Я вчитувався — знову i знову — у надихаючу поезiю нашого нацiонального генiя, вивчав його бiографiю, науковi дослiдження, перечитував спогади. Потужнi iмпульси вловлював на шевченкiвських мiсцях — чи то була Черкащина, чи Чернiгiвщина, чи Подiлля i Волинь, чи столичний Київ.
Вдячний колишньому директоровi видавництва «Маяк» Дмитру Буханенку, котрий у складних умовах знаходив ресурси для моїх тематично однорiдних книжок Шевченкiани. Щедро подавав такi добiрки редактор львiвського журналу «Дзвiн» Роман Кудлик. Знаходжу пiдтримку освiтян, багато виступаю в школах Одеси i областi.
— А який щасливий мотив чи поштовх подвигнув на створення «Маленької книжечки Тарасика»?
— Починаючи з 60-х рокiв минулого столiття дiти України читають роман Оксани Iваненко «Тарасовi шляхи», в якому особливо яскраво вiдображенi дитячi роки Шевченка. П’ять рокiв тому склалася книжечка моїх власних поетичних ремiнiсценцiй, образних коментарiв до окремих епiзодiв життя кмiтливого сина крiпакiв, збережених у творах самого Шевченка, в народних i родинних переказах. Вiрю, що безсмертний дух Кобзаря, осяжна i багата творча спадщина Тараса Шевченка свiтитиме нинiшнiм i багатьом прийдешнiм поколiнням нашого народу.
Підготував Анатолій Глущак