|
|
   |
Напровеснi 1914 року студентство великих мiст України готувалося вiдсвяткувати столiття вiд народження Т. Г. Шевченка. Але iмперська влада Росiї ухвалила перешкодити цьому: зазделегiдь були розiсланi спецiальнi вказiвки. 0сь що вiдбувалося 25 лютого цього року (за старим стилем) у Новоросiйському унiверситетi в Одесi.
По закiнченнi занять студенти вирiшили зiбратись перед головним корпусом i провести мiтинг, а вiдтак демонстративно пройти центральними вулицями. Залишилися друкованi свiдчення й перекази про цю подiю.
На диво, з останньої лекцiї студентiв довго не вiдпускали. Коли ж нарештi зателенькав дзвоник, молодь виявила, що вихiд з центрального корпусу зачинено, а на сходах стоять жандарми.
Ректор наказав i студентам, i викладачам зiбратися в актовiй залi. Дивне це було зiбрання. У примiщеннi душно, але нiхто не скидав верхнього одягу. Усi з папками, теками.
Нарештi довгий стiл на сценi заповнило керiвництво всiх факультетiв, а за кафедрою з’явився проректор С. Г. Вiленський. Приборкавши пальцями англiйськi бакенбарди, вiн вибачився за непередбаченi збори, а вiдтак, уклонившись президiї, зачитав указ iмператора. У ньому йшлося про те, що деякi несвiдомi елементи збираються 25 лютого вiдзначити 100-рiччя вiд дня народження малоросiйського поета-бунтiвника Тараса Шевченка. Iмператорська всемилiсть, виходячи з того, що згаданий художник i поет є особистим ворогом дому Романових, офiцiйне вiдзначення цього дня забороняє по всiй Росiйськiй iмперiї i, в першу чергу, в малоросiйських губернiях, включно у Новоросiйськiй та Катеринодарськiй.
«Височайший указ» прочитано, а зала нiмувала. На допомогу доповiдачевi поквапився ректор унiверситету. Вiн висловив надiю, що довiрений йому навчальний заклад залишиться лояльним до уряду i «святої» особи iмператора. Тому хай студенти роздягнуться i розiйдуться по аудиторiях, займаються самопiдготовкою.
Зала загудiла, завирувала. Але президiя на те не реагувала. По кiлькох хвилинах стало вiдомо, що аудиторiї першого й другого поверхiв зачиненi.
Троє приятелiв з третього курсу iсторико-фiлологiчного факультету Микола Кулiнич, Петро Вiтрук i Гнат Павловський обдивилися та обмацали всi дверi, навiть запаснi, головного корпусу. Намарно. Зачинено, охороняється.
Багато студентiв скупчилося на першому поверсi. Всiх об’єднувала думка, що завтра слiд оголосити страйк.
Хлопцi ж подалися на третiй поверх.
— Так от, — пояснював Петро. — Вiкна виходять у двiр великої хiмiчної аудиторiї. Жандарми та полiцейськi патрулюють тiльки вихiд на Дворянську вулицю. А з цього дворика можна переметнутися на Херсонську. А там — вiдразу на всi боки! Ну як?
Хвiртка iз залiзним мереживом на Херсонську вулицю була зачинена, проте серйозною перепоною не стала. Лише опинившись на волi, трiйця приятелiв помiтила, що стала на чолi великого гурту.
Незабаром студенти унiверситету опинилися побiля Марiїнської гiмназiї. Дiвчата також були замкненi в класах. Хоча тут вiкна ще були задраєнi на зиму. Але молодi руки швидко розчинили їх.
Веселе юрмисько молодi нашвидку пообiдало в дешевiй студентськiй харчевнi на Херсонськiй вулицi, неподалiк вiд театру Соловйових i подалося в порт. Звiдти легко добутися на Великий Фонтан. Петро Вiтрук домовився з мiсцевими рибалками про човни та рибу на юшку.
Але до порту студентiв i гiмназисток не пустили охоронцi. Казали, що вантажники на «утренi» замовили панахиду по Тарасу Шевченковi. Якийсь десятник-наймач привiв жандармiв. Але священик вислухав представникiв закону й вiдповiв, що у жандармiв свої обов’язки, а в церкви — свої. Служба у портовому храмi Миколи Угодника тривала, а жандарми пiд улюлюкання й свист робiтникiв подалися геть.
Котрась iз гiмназисток запропонувала їхати на Великий Фонтан конкою. Подалися на зупинку. Домовилися, якщо хто вiдстане, то хай запам’ятає, що збiр вiдбудеться побiля Великофонтанського маяка. До пiзньої ночi море було вкрито смолоскипами.
А на човнах лунали українськi пiснi, читалися популярнi вiршi Тараса Шевченка, Лесi Українки, Iвана Франка, Олександра Олеся та Миколи Вороного.
Наступного дня Новоросiйський унiверситет нiби завмер. А за кiлька днiв було виголошено наказ про виключення з унiверситету дванадцяти студентiв. Подiбнi репресiї були проведенi й у Марiїнськiй (другiй) гiмназiї та ще в кiлькох навчальних закладах Одеси. Стало вiдомо, як народ вiдзначав соту рiчницю народження Тараса Григоровича Шевченка. Кулеметнi пiкети жандармiв i ескадрони донських козакiв зустрiли святкову процесiю бiля Чорнечої гори в Каневi, не допустили й до могили Тараса.
У Харкiвському унiверситетi так само, як i в Одеському, замкнули студентiв по аудиторiях. Ректор дозволив лише студентам-грузинам залишити примiщення. Та вiн прорахувався. Грузинiв набралося кiлька десяткiв. I вони вишукувалися в двi шеренги й рушили до головного корпусу. Там вони несподiвано добули з пазух невеликi потрети Тараса Шевченка й пiдiйнявши над собою, мовчки пройшли попiд вiкнами ректорату. Замкненi студенти, побачивши це, повiдчиняли вiкна — i над мiстом залунав «Заповiт».
Олег Олійників. Член Нацiональної спiлки письменникiв України