|
|
   |
Пам’ятi Т. Г. Шевченка
По довгiй неволi хотiв тут вiку дожити,
на Княжiй горi, над коханим своїм Днiпром.
Вже так натомився за краєм своїм тужити,
що вiршi, здавалось, ридають уже пiд пером.
Ходив по горi i дихав на повнi груди.
Оце вже я дома?! — аж вiри очам не йму.
I княжого мiста прадавнi дивнi споруди
уламками фресок з землi усмiхнулись йому.
Як батькiв гостинець, як хлiб солодкий вiд зайця,
як радiсне диво найперших дитячих снiв, —
хитались у вiдрах лозовi свiжi кружальця,
шумiли дуби, i стременами вiтер дзвенiв.
Гора моя Княжа, далеко iз тебе видно.
Смарагдовий айсберг по самi груди в Днiпрi!
Заходило сонце, i паслося панське бидло,
i паслося бидло на тiй, на Княжiй горi.
Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.
А небо, а простiр, а це пiд горою село!
I так же тут любо! Днiпро пiд самим порогом.
I тiльки порога... порога чомусь не було.
А вже за плечима хтось приставу пише цидулку.
Крiзь решето сiють пiщаний берег стрижi.
Земля ж моя рiдна! Нема на тобi притулку.
Поети твої — i тi вже тобi чужi.
Отут, на руїнах княжого мiста Роднi,
над берегом чистим моєї святої рiки,
на славi минулiй стою у безславнiм сьогоднi,
з минулої слави дивлюсь у прийдешнi вiки.
А завтра поїду. I, може, усе це востаннє.
Цей берег... цей вiтер... цi люди привiтнi в селi...
I вже з Петербурга буду пити листами
той спогад, ту мрiю — жити на рiднiй землi!
I друзi там є. I «Слепую» писав я, i «Тризну».
А вiршi ридають... Отак i життя промине.
Будь проклятi всi, хто вiдняв у мене вiтчизну!
Але у вiтчизни нiхто не однiме мене.
Лiна Костенко