|
|
   |
На початку 90-х рокiв минулого столiття визначний лiтературознавець Василь Фащенко написав статтю з прикметною назвою «Пiвденноукраїнський дух художньої лiтератури». Це була пора самовизначень — київської, харкiвської поетичних шкiл, стильової самобутностi житомирської прози, ареальної самобутностi львiвської iсторичної прози. Одеський критик повiв тодi розмову про характернiсть, дух поезiї i прози лiтератури українського Причорномор’я. «Сучаснi письменники Одеси — природнi дiти Пiвдня, навiть трохи язичники: в них струмує прадавня енергiя, живе розумiння i спiвчуття до драматичного досвiду предкiв, до його неперебутнього опору незгодам, який передається вiд поколiння до поколiння». Серед талановитих виразникiв пiвденноукраїнського духу Фащенко назвав i Божою милiстю прозаїка Анатолiя Колiсниченка.
З яким творчим багажем зустрiв у серединi проминулого лютого своє 70-лiття Анатолiй Iларiонович? Це 14 книжок прози — збiрок новел i повiстей, романiв. Вiдзначений всеукраїнськими лiтературними премiями iменi Юрiя Яновського та iменi Олеся Гончара. Написав сценарiї телевiзiйного i художнього фiльмiв «Далекий голос зозулi» та «Женихи». Захистив дисертацiю на звання кандидата фiлологiчних наук i майже два десятирiччя навчав студентiв у Одеському нацiональному унiверситетi iменi Мечникова.
Письменник Анатолiй Глущак зустрiвся з колегою i поставив ювiляровi низку питань.
— Нинiшнього року, Анатолiю Iларiоновичу, виповнюється ще й 45 рокiв вашого перебування у Нацiональнiй спiлцi письменникiв України. Як змiнився лiтературний краєвид i сама лiтература за цей час?
— Вiдiйшли у засвiти постатi з хрестоматiй, за якими ми вчилися у школi та вузах, — вiд Тичини i Рильського до Гончара i Загребельного. Утвердилося легендарне поколiння шiстдесятникiв, яке понесло i трагiчнi — Григiр Тютюнник, Василь Стус, i передчаснi втрати — це, скажiмо, Вiнграновський, Нечерда. На жаль, наша лiтература зазнала iнвазiї з боку прихильникiв постмодернiзму, або, дозволю собi висловитися, носiїв психологiї всеруйнацiї. Але традицiї реалiстичного письма, новаторства плiдного, архетипно українського, а не позиченого на Заходi, продовжуються. Скажу так: на творчiсть Коцюбинського, Стефаника, Хвильового, Косинки донинi взоруються прихильники малих прозових форм — новели i оповiдання, до яких належу сам. Ця нерозiрвана тяглiсть духовної наснаженостi, етичної i естетичної повноцiнностi художнього письма надихає i лiтераторiв, i читачiв. Майбутнє української прози менi нагадує зелене полум’я тополi, коли вiтер розвiває її зелене листя — i постає образ вiчного древа життя i творчостi.
— Три жанровi опори вашої творчостi — новела, повiсть, роман. На якiй дiлянцi цього трипiлля урожай дається найважче?
— Для мене основним є новелiстичний формат. А бiльшiсть повiстей i романiв, включно з «Євангелiєм вiд Гоголя», є сув’яззю новел. З них, як з пазлiв, формується полотно крупнiшого жанру. Чому так працюю? Ще в студентськi роки проштудiював дослiдження про новелiстику Василя Васильовича Фащенка, першопрохідця в нашому лiтературознавствi, i назавжди прикипiв до цього жанру, який на кiлькох сторiнках вмiщує i гостроту сюжету, i насичену густоту стилю, i несподiваний фiнал.
Колись неокласик Микола Зеров назвав писання сонетiв «сухарним виробництвом». Новелiстика — також сухарний промисел. Але на цiм стою!
— Нинi йдеться про заснування Лiтературного iнституту в Києвi, на штиб московського, створеного ще за Максима Горького. Чи можна навчити молоду людину «на письменника»?
— Взагалi-то намiр з корисних. Але в Москвi не брали в iнститут одразу пiсля школи, — треба було набути життєвого досвiду, представити на творчий конкурс бодай дебютну книжечку. Скажiмо, наш земляк Станiслав Стриженюк вчився в Лiтiнститутi пiсля закiнчення полiтехнiчного iнституту. Iгор Невєров — побув в авiацiї. Сталося нинi так, що в Одеському унiверситетi є фiлологiчні спецiальності, вiддiлення редакторське i журналiстики, а до Спiлки вступили за два останнi десятилiття всього двоє. Письменник в сучаснiй Україні, особливо на периферiї, — суб’єкт незатребуваний. Хто сьогоднi вiзьметься писати новели або тi ж сонети?! Хто з молодих здатен на самопосвяту... А ще ж одеська письменницька органiзацiя самоусунулася вiд професiйної, системної роботи з початкуючими авторами. Давно не працюють основнi секцiї — прози, поезiї, критики. Лiквiдоване обласне лiтературне об’єднання, через яке пройшло не менше половини теперiшнього складу органiзацiї. Ситуацiя занепаду.
— А були ж часи, коли одеський письменник був публiчною, знаною людиною. Ми виступали в трудових колективах, перед студентами, в школах. А яким важливим майданчиком була для нас «Вечерняя Одесса», як багато робив для колег її редактор Борис Дерев’янко!
— «Вечерняя Одесса» була i стартовим майданчиком, i постiйною трибуною. Шiсть випускiв газети на тиждень, тираж в межах 300 тисяч примiрникiв! Оце було паблiсiтi. Борис Федорович вважав лiтератора одним з головних авторiв газети. Вiн iнiцiював i публiцистичнi статтi, i рецензiї на новi книги, i знаходив мiсце для публiкацiй новаторiв. Жаль, що самi письменники нинi недооцiнюють знакову роль Дерев’янка в культурному життi Одеси впродовж чи не чвертi столiття. Так само як Борис Федорович брав на себе духовну i полiтичну вiдповiдальнiсть за письменницький iмiдж, популярнiсть лiтератури, так i ми маємо вiдповiдально i гласно в рiк ювiлею «Вечiрки» i 75-рiччя вiд народження Дерев’янка осмислити i оцiнити непроминальну важливiсть пам’ятної спiвпрацi з газетою.