|
|
   |
В українських літературних і видавничих колах Дмитра Павличка йменували класиком вже з середини 80-х років минулого століття. Натодi вже вiдiйшли у вiчнiсть Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрiй Малишко i — останнiй з могiкан поетичних хрестоматiй — Микола Бажан. Тож сходження на поетичний Олiмп поколiння шiстдесятникiв — М. Вiнграновського, I. Драча, Б. 0лiйника, В. Симоненка, В. Стуса — очолював Дмитро Павличко, майже на 10 рокiв ранiше вiд них дебютувавши збiркою вiршiв «Любов i ненависть».
Етапною книгою «Гранослов» (1968 р.) поет продемонстрував вiртуозну пластику вiршування, вишуканiсть i розмаїття словесної палiтри, свiжiсть образiв, метафор i тропiв. До читача прийшов майстер, хист i потенцiал якого за масштабом наближався до рiвня учителiв i предтеч.
Вже 45 рокiв збiрка «Гранослов» нагадує менi скриню з вимогливо вiдiбраними поетичними коштовностями. Строге емблематичне оформлення художника Юрiя Логвина налаштовує на довiрливо-зосереджене сприйняття кожного вiрша семи самодостатнiх роздiлiв книги. Плин десятилiть не пригасив духовну напругу творiв, високі регiстри лiризму, фiлософської об’ємностi мислi, того креативу (кажучи по-сучасному), який притаманний музi Павличка i сьогоднi.
3 «Гранослова» пролягли русла-витоки наскрiзних тем i жанрiв, строфiчних уподобань поета. З шедевра «Молитва» виростала авторська шевченкiана. 3 триптиха «Бризкають каменi зорями» постала пiзнiша збiрка «Задивлений в будущину» — присвячена кумировi Павличка Iвановi Франку. Поезiями «Сковорода», «Кожному (i собi) читачевi Лесi Українки», «Слово Конопницької» (пiзнiша назва), «Малишковi». «Все так, як у Чюрльонiса...» вiдкривалася портретна галерея свiточiв української i свiтової культури, нацiональних героїв, подвижникiв слова i чину.
В цiй галереї є зали-персоналiї, i першою, меморiальною залишилась та, на уявних плитах котрої вишикувалися карбованi рядки п’ятнадцяти сонетiв поеми-реквiєму, присвяченої Максимовi Рильському. Вiд нього прийняв Дмитро Васильович естафету сонетного чину, i треба нинi визнати, що на сьогоднi його Сонетний двiр найоб’ємнiший не лише в українськiй, але принаймнi у слов’янських лiтературах.
Не помилимося, якщо скажемо, що на майданчику «Гранослова» були випаленi першi 24 «цеглинки» восьмивiршiв — завжди «тiсних» для марнословiв та заручникiв римованих довжелезiй.
«Гранослов» вiдтворений у десятитомнику Дмитра Павличка чи не найповнiше з усiх його книжок до 1991 року. I це свiдчить не лише про добiрнiсть укладених в концепт творiв, але й про налаштованiсть автора вiдстоювати свої позицiї, поетичну самiсть перед цензурою i видавничим свавiллям. Про можливiсть такого сценарiю свiдчить реквiзит книжки: рукопис був вiдправлений в набiр у квiтнi 1967 року, а вихiд видання означений 1968-м.
Але цербери вiд iдеологiї не вгамувалися пiсля появи тиражу: на стiл першого секретаря ЦК Компартiї України Шелеста лягла доповiдна «Про збочення т. Павличка Д. В. у лiтературнiй творчостi». Ганебну роль вiдiгравав у «наглядi» за лiтературним процесом Iнститут лiтератури Академiї наук України, саме звiдти у найвищi партiйнi iнстанцiї та у КДБ надходили застережливi, частiше — осудливi висновки-проскрибцiї стосовно талановитого, розкутого, україноцентричного художнього слова.
У згаданiй доповiднiй перелiчено чимало грiхiв i прорахункiв Павличка (аж до знищеної на 10 рокiв ранiше книжки «Правда кличе!»), а на доказ шкiдливостi «Гранослова» вiдкоментовано аж дюжину вiршiв.
Тiльки 1993 року Павличко прочитав у газетi «Голос України» текст, який виявили науковцi в Центральному державному архiвi громадських органiзацiй. Ось один iз висновкiв партiйної iнквiзицiї: «Як у вiршах, де автор вiдверто виявляє свої думки, так i у вiршах, в яких свої дiйснi погляди заганяє в пiдтекст, Павличко вiдходить вiд марксистсько-ленiнських принципiв партiйностi, iнтернацiоналiзму, iдейностi в лiтературi, правдивостi у вiдображеннi життя i скочується у болото нацiоналiзму». Звинувачуваний свiдчить у першому томi збiрника документально-публiцистичних матерiалiв «Українська нацiональна iдея», що пiсля прочитання тексту доповiдної в «Голосi України» пригадав i зрозумiв пересторогу Шелеста у приватнiй розмовi 1968 року: «Менi набридло тебе захищати! Отямся або сядеш в тюрму!».
Не виключатимемо заступництва Петра Шелеста. Але незабаром церберська челядь в ЦК i в Iнститутi лiтератури на чолi з академiком Шамотою знайдуть прояви нацiоналiзму й вiдхiд вiд засад iнтернацiоналiзму... в книзi «Україна наша радянська» самого Шелеста. А наступної книжки Павличковi довелося чекати п’ять рокiв. На «Сонети подiльської осенi» видавництво удiлило аж два облiковi аркушi — таким обсягом виходять дебютнi збiрочки. Бiльше половини пiвзошитка складають зовсiм не сонети, а написанi в рiзнi роки вiршi, серед них виразно «вiдчiпнi»: «Я — комунiст», «Канадськi дороги», «Повiтря Нью-Йорка», «Антисвiт», «Швейцари».
Магнетизм особистостi Павличка, всебiчна гуманiтарна освiченiсть, твердий характер у поєднаннi з рiдкiсним поетичним талантом i зразковою працьовитiстю допомогли йому стати iнтелектуалом європейського рiвня. Про що переконливо свiдчить десятитомник його вiршiв, поем, поетичних перекладiв.
Вже кiлька поколiнь українських школярiв вивчали в певному обсязi твори поета — починаючи з позакласного читання (виходив однотомник у серiї «Шкiльна бiблiотека»), а пiзнiше — вже за навчальною програмою. В кожнiй збiрцi — чи то виданiй за радянської влади, чи в роки незалежностi — можна знайти твори для читання у сiмейному або дружньому колi, над якими в заохоту роздумуєш на самотi. Закоханi будуть винагородженi градацiями емоцiй, росянистою свiжiстю почуттiв iнтимної лiрики двох видань збiрки «Таємниця твого обличчя» (з републiкацiями в усiх зiбраннях творiв Павличка).
Муза Павличка здавна взорується на громадянськi мотиви, нацiональну героїку, суспiльне здоров’я рiдної мови i культури. Тож рiвно 60 рокiв — вiд появи дебютної збiрки «Любов i ненависть» — читач має можливiсть прилучатися до ексклюзивної антологiї творiв актуальної тематики Дмитра Васильовича.
Перу Павличка належать бiльше 50 пiсень, створених у творчiй спiвпрацi з Олександром Бiлашем, Володимиром Губою, Євгеном Станковичем, диригентом П. I. Муравським, Вiктором Сушком та iншими. Iстинно народними стали «Два кольори», в один день видихнутi автором тексту та композитором, давнім однодумцем Бiлашем. Але i «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Долиною туман тече», «Явiр i яворина», «Моя любове, ти — як Бог», «Розплелись, розсипались, розпались», ще ряд романсiв, славнiв, меморiальних ораторiй мають прихильникiв серед слухачiв i виконавцiв.
Не епiзодичним було входження поета на царини дитячої лiтератури. У четвертому томi вибраного автор так завершує своє слово «До моїх маленьких читачiв»: «Є свiт видимий i свiт невидимий. Поезiя обертає свiт невидимий у свiт видимий, цiкавий, правдивий i таким чином дає кожнiй людинi осягнути велику таїну людського життя». Таку пам’ять таїни знаходять юнi читачi у вiршах, загадках, пiсеньках, а також у класичних текстах поеми «Золоторогий олень» i казки «Кiт Мартин».
Невтоленне новаторство Павличка реалiзоване в успiшному прищепленнi до древа української поезiї схiдного жанру рубаїв (чотирирядковий вiрш з трьома рядками на одну риму i одним вiльним). Перше видання «Рубаїв» 1987 року мiстило 236 таких надмiнiатюр. Так само системно працював поет у лапiдарнiй строфiцi восьмивiршiв та трьох катренiв.
Анатолій Глущак