|
|
   |
У довiдковiй лiтературi про музикантiв i художникiв текст персоналiй мiстить прiзвища наставникiв по фаху. Письменницькi бiблiографiчнi джерела про тандем педагог-вихованець не згадують. Але маємо вагомi пiдстави назвати Василя Полтавчука учнем видатного лiтературознавця, лауреата Державної премiї iм. Т. Г. Шевченка Василя Васильовича Фащенка.
Саме на семiнарах з новелiстики Фащенко зауважив тямущого i чутливого до слова випускника Полянецької середньої школи з Савранського району. Далi чверть столiття не випускав Полтавчука з поля зору, допомагав йому зростати i як прозаїковi, i як науковцевi. Молодший Василь пiд керiвництвом старшого захистив кандидатську дисертацiю, почав працювати в рiдному обом унiверситетi iменi Мечникова — нинi Нацiональному.
Радувало наставника i те, що Василь Полтавчук вибрав генеральним жанром такий «невигiдний», зникаючий ендемiк прози — жанр новели. Для тих, хто давненько не тримав у руках книжку, пiдкажемо — зразком можна вважати окремi бiблiйнi оповiдi. Пiсля смертi В. В. Фащенка Васи-
левi Полтавчуку разом з удо-вою Марiєю Максимiвною випало укладати книгу спогадiв про Вчителя, а також його том лiтературознавчих студiй для серiї «Бiблiотека Шевченкiвського комiтету». У передмовi до книги «У глибинах людського буття» учень так характеризує творчiсть лауреата: «Воiстину, наукова спадщина Василя Фащенка — це, образно кажучи, рiка, яка i пiсля смертi вченого має чiткi обриси на лiтературознавчiй картi України. Русло у неї глибоке, не замулене, їй не загро-
жує обмiлiння i небуття. У вiтчизнянiй науцi про мистецтво слова вона єднає столiття — двадцяте i двадцять перше». 1 сiчня нинiшнього року Василевi Полтавчуку виповнилося 60 рокiв. В новому столiттi Василевi Григоровичу випало працювати i писати з вдячною пам’яттю про плiдну практику у знанiй в нацiональному лiтературознавствi школi професора В. В. Фащенка. Заповiдане правило, кажучи коротко, диктує вiдповiдальне ставлення до Слова, виваженiсть кожної думки i фрази.