Сковородинець

Долю Дмитра Романовича Шупти багато в чому визначило сакрально-фiлософське поняття «генiй мiсця». Вiн народився 20 сiчня 1938 року на землi, освяченiй iменем i життям просвiтителя i поета Григорiя Сковороди. Як вiдомо, вiн багато мандрував, зокрема й Лiвобережною Україною, вiддаючись творчостi, фiлософiї «серця».

Зiрка скитальця поводила Шупту вже у другiй половинi XX столiття. Пiсля школи вiн поступив до Севастопольського технiчного училища. Перегодом зрозумiв — технiка його не цiкавить. Вирiшив iти в медицину i послiдовно закiнчив сiмферопольськi медучилище i медiнститут. В Криму почав друкувати вiршi, навiть очолював лiтературне об’єднання «Гроно».

Свiтоглядно визначальним став для нього республiканський семiнар творчої молодi у травнi 1963 року. Тодi в Одесi, на Дачi Ковалевського, зiбралися такi ключовi постатi руху шiстдесятництва i руху опору в Українi, як В. Стус, М. Вiнграновський, Б. Нечерда, Б. Горинь, Д. Шупта, В. Грабовський та iншi. Творче побратимство вони не зрадили нi разу, присвятили життя волелюбним iдеалам — а Василь Стус поплатився життям.

Переслiдувань та утискiв цензури зазнав i молодий лiкар Дмитро Шупта — його вимусили повернутися на рiдну Полтавщину, де вiдмовили надати посаду хiрурга. Поет став мандрiвним лiкарем, працюючи не за фахом в райцентрах Полтавської областi. Побував i у селi Бiївцi, де народився поет Василь Симоненко, ще один трагiчний лицар шiстдесятництва в лiтературi. I тодi ж написав вiрша «Сонячнi щаблi».

Отак пiти б навманiвцi,
Щоб не оця моя провина...
Ген, за рiкою Бiївцi,
Де Симоненкова хатина.
Топчу м’яку траву руду —
Йду по листках, немов по пiр’ї,

Уникнув вiн усiх облог
I не ошпарився морозом.
Сказав вiн, що Природа — Бог
I Сонце — наш Всесвiтнiй Розум.
У небi сонячнi щаблi,
Можливо їх я i осилю...
Мої святi учителi
Сковорода i ти, Василю.

Д. Р. Шупта вiдзначив своє 75-рiччя, згадуючи побратимiв i однодумцiв молодої пори життя. Збираючи сили долати вищi «золотi щаблi», надихаючись прикладом i творчiстю Сковороди.