|
Поет Станiслав Стриженюк — знакова фiгура культурно-мистецького середовища Одеси. Так його сприймали земляки наприкiнцi минулого столiття, так його оцiнюємо i нинi, коли Станiслав Савович при завидному творчому здоров’ї зустрiв своє 80-рIччя.
Майбутнiй письменник народився на межi Подiлля i Степу в Гайворонi, що на рiчцi Пiвденний Буг. Рукою кинути на пiвдень — постане Саврань (Одещина). З пiвнiчного заходу сусiдить Бершадь (Вiнничина). А трохи далi, коли рушити строго на пiвнiч, — славнозвiсна Умань на Черкащинi.
Батькiвська хата стояла на самiсiнькому березi Богу, як шанобливо називали цю рiчку ще козаки. Краса природи рiднизни, енергетика саду I криницi на подвiр’ї, предвiчний плин рiки до Чорного моря живлять пам’ять i фантазiю поета донинi.
Рiка i доля повели Станiслава на пiвдень, до чорноморської столицi — Одеси. В голоднi повоєннi роки у мiстi жилося сутужно, тож мати радила Стасику шукати дорогу до харчового технiкуму. А вiн поступив до спецiальної середньої школи військово-повiтряних сил. До слова, там в рiзний час навчалися майбутнi космонавти Георгiй Добровольський i Георгiй Шонiн. Однак пiсля закiнчення школи кiлькох випускникiв мандатна комiсiя не допустила до льотної практики. У когось батько перебував в зонi окупацiї. А Сава Стриженюк з Гайворона потрапив пiд Харковом у полон, повернувся додому аж у 1946 роцi — через трудову армiю, котра вiдбудовувала шахти Донбасу. Небо для його сина стало «замкненим», бо не мало кордонiв...
Станiслав закiнчив Одеський полiтехнiчний iнститут, пiсля якого був направлений iнженером-хiмiком у Казахстан. На гiрничому комбiнатi працювали переважно висланi з Кавказу чеченцi, а також жiноцтво зi спецтабору «Алжир» (Акмолинский лагерь жен изменников родины). На кожнiй змiнi, в гуртожитку, на вiдпочинку молодий спецiалiст спостерiгав макабричнi аномалiї постсталiнщини: зламанi беззаконням долi, занапащенi засланням душi. Кадровики попереджали: про спецконтингент на комбiнатi в листах додому не згадувати.
Стриженюка невтримно покликали мiсця, де вiдбував солдатчину Тарас Шевченко — сотню рокiв перед тим. Якось мимоволi з’явилися вiршованi рядки. Станiслав щось записував, щось тримав у пам’ятi. А перегодом почав пересилати поезiї Володимиру Гетьману до Одеси. Той оцiнював «питому вагу» строф, кращi — вiддавав у газету. З легкої руки Володимира Петровича вiршi Стриженюка потрапили до Андрія Малишка, автора безсмертної «Пiснi про рушник». Класик тепло привiтав дебютанта у пресi. Цi ж люди покликали Станiслава в Україну.
Але йому бракувало гуманiтарних знань, обiзнаностi зi слов’янськими та європейськими лiтературами. Рукопис першої збiрки Стриженюка витримав творчий конкурс при вступi до єдиного для всiх народiв i народностей СРСР Лiтературного iнституту iм. Горького.
На початку 60-х рокiв, коли заповiдалося на хрущовську «вiдлигу», там викладали переважно письменники-фронтовики, «жива хрестоматiя». Вони не мали професорських звань, рiдко читали лекцiї в академiчному розумiннi термiну. У групах по 10—12 чоловiк вчили проникати в матерiю художнього твору, розумiти дiю його «кровеносної та нервової» систем, — чи то на прикладах класики, чи поточних публiкацiй, чи рукописи слухачiв семiнару. Надзавданням наставникiв було розбудити i закрiпити навички з руди життєвого досвiду, зi вражень, накопичених у пам’ятi та пiдсвiдомостi, алхiмiєю слова творити самоцiннi, енергоємнi твори, зрозумiлi й потрiбнi людям.
I досвiду, i таланту, i професiйного креативу вистачило на три десятки книг поезiй та перекладiв.
В останнi роки С. Стриженюк плiдно працює в епiграматичному жанрi: в фокусi його гострого слова чиновники i полiтики, учасники «жабомишодракiвок» в лiтературному та мистецькому закулiссi, а також «його величнiсть» новiтнiй мiщанин.
На столi ювiляра епiчнi полотна поезiї та прози — настав час великого формату. Читачi, друзi, однодумцi бажають Станiславу Савовичу успiшного завершення цих i задуманих творiв, своєчасних видань, активного довголiття. Сторожовий вогонь твого таланту горить задля духовностi, маєстату рiдного слова.
3 роси i з води, колего, земляче, трудiвниче!
Анатолiй Глущак
P. S. В творчих органiзацiях непорушне корпоративне правило: гiдно готувати поважнi ювiлеї колег, гласно вшановувати їх працю та вiк. Керiвники Одеської письменницької організацiї Щiпковський i Гаранiн (вам вiдомi цi прiзвища?) вже тривалий час дотримуються правила — дбати найперше про себе i свої iнтереси. Спромоглися вони вiд iменi правлiння оприлюднити лише в «Чорноморських новинах» коротке привiтання, та ще зателефонувати ювiляровi — згiдно з датою. Iншi газети, де десятилiттями друкувався С. Стриженюк, читацький загал, згiдно з такою викривленою логiкою, — нехай «вiдпочивають». А може самим «начальникам» — пора на вiдпочинок? Аби за своїми ж «правилами» готуватися до власних круглих дат.