|
«Вперше живу» — так називається поетична збірка Сергія Мефодовського. Автор збірки закінчив філологічний факультет Одеського університету, нині — учитель-словесник в Ульянівській школі Миколаївського району. Вірші друкував у газетах, журналах, колективних збірниках...
Знову снилися рідні краї:
Мила серцю мала Батьківщина.
Скільки житиму, завжди її
Пам’ятатиму пам’яттю сина.
Проминуло немало років.
Мудрим стало моє покоління.
Та обличчя моїх земляків —
Наче дзеркало мого сумління.
Я ніколи не зраджував вас,
Не зганьбив ані словом, ні ділом.
Так було.
Так і є.
І так буде в той час,
Як душа розпрощається з тілом.
Повернеться вона до батьківських могил,
Щоб ніколи вже не розлучатись.
І стоятиме, доки їй вистачить сил,
На сторожі.
На варті.
На чатах.
1
Про душу — бездушні,
Про Бога — безбожні,
Про честь — дворушні,
Про гідність — бомжі.
Про цноту — повії,
Про милість — убивці,
Про сором — злодії,
Про совість — злостивці
Кричать — ґелґочуть.
...Знають, що хочуть.
2
Кожної миті,
Днини кожної
Руки помиті,
Вуста неложні.
Думки про долю
Стрімкі, одверті,
Щемкі до болю,
Близькі до смерті.
І людські вії —
Суцільні зонтики.
Які — святії?
Які — подонки?
3
Усе — на продаж?
Ні, не приємлю.
І тяжко сходжу
На грішну землю.
А там — селяни
І люди міста.
І всюди — лячно,
І всюди — тісно.
І зрада, й підлість,
Й ніщо не сутнє.
Скажіть на милість:
За цим — майбутнє?
Пам’яті І. М. Дузя
Не прийде.
Не відчинить дверей.
І не сяде за чорний рояль.
Не пройде.
Не мине.
І не вмре
Чорна туга і чорна печаль.
Не подзвонять
учені мужі
(а скільком допоміг же із них!).
І ридають-кричать стелажі
Всиротілих журналів і книг.
Несподівано так.
Не пора.
Не один ще б зустріть ювілей.
Та й роботи он скільки!
Але
Доторк смерті — як дотик пера.
Чорна стрічка
лягла на портрет.
Як змія,
що підступно куса.
Незворотна
остання путь.
Нескінченна
часу течія.
Світла пам’ять.
І світле ім’я.
Тут не треба
нічого казать,
Щоб не видати стану свого,
Просто сісти.
І помовчать,
Як людина,
Як учень його.
А годинник
спішить-поспіша
І потрібно
вставати мені.
І здригнувся:
навпроти, в вікні,
Птахом билась
об шибку душа.
Плекаю думку.
Лелію мрію:
Твоїм коханням
Себе зігрію.
Віддячу долі —
Колючій ружі.
...В пустелі-полі —
Фонтани дужі.
Криниця спраглим —
Спасіння Боже.
Ще буде радість?
Можливо.
Може.
Пробач за красиві слова,
Сказані не тобі,
Сказані не мною,
Не сказані тобі,
Не сказані мною.