|
Минув рік від дня смерті видатного українського письменника Павла Загребельного
Павло Загребельний любив Одесу, неодноразово бував у нашому місті, яке, у свою чергу, виявляло прихильність до таланту художника слова. Прикметно, що саме одеський літературознавець В.Фащенко став автором першого нарису творчості Павла Загребельного (1984).
Зі світлою пам’яттю про письменника друкуємо уривок із названого дослідження, який має назву «Книги».
Серед багатьох див, створених людиною,— від «висячих садів» Семіраміди до космічного корабля — книга, може, є тим єдиним чудом, що найдоступніше для пізнання й насолоди всім, хто витратив зусилля на магію літер і слів. У ній — прикметні знаки епох і різноманітний досвід поколінь. Саме слово «книга» своїм походженням пов’язане із поняттями «знання», «мистецтво», «знамено». В художньому творі ця чудова триєдиність: розум, краса й ідея — дає духовний спожиток, який людство потім переробляє протягом віків. Книжка спонукає до роздумів і діянь, до розмови, де може бути злагода й незгода, відкриття істин, потрібних для гармонізації життя й збагачення серця.
У Павла Архиповича Загребельного, талановитого українського письменника, особливе ставлення до книги. З дитячих літ (народився 25 серпня 1924 року в селі Солошиному на Полтавщині), коли вперше прочитав «Кобзаря» Шевченка, оповідання «Малий партизан» П.Панча, «Дон-Кіхота» М. Сервантеса, новели А. Чехова, і до сьогодні, коли може студіювати трактати з кібернетики і філософії, книги для нього — щось незвичайне і безмежне, як зоряні світи. Він не просто їх любить, він їх обожнює. Гарний роман сприймається ним як один із найцінніших скарбів життя — кохання, діти, улюблена праця. «І я радий,— написав він, прочитавши «Дикий мед» Л. Первомайського,— що мене не вбило на війні і я дожив до цих днів, щоб прочитати цю людяну книжку».
Понад тридцять років пишучи свої твори, П. Загребельний водночас аналізує чужі — в рецензіях, оглядах, портретах, зібраних у книзі «Неложними устами», куди включено і роздуми його про власну творчість. Для митця справжні герої — борці за правду, а справжній письменник той, хто, володіючи знаннями й артистизмом, є творцем нових характерів, які зосереджують у собі велич духу своїх сучасників.
У кожній талановитій книжці П. Загребельний відкриває, з одного боку, її самобутнє обличчя, а з другого — ту образну щільність, яка породжує невичерпну енергію асоціацій та уявлень. У новелах М. Коцюбинського він помітив прагнення до синкретизму відчуттів, до того вищого злиття всіх мистецтв, яке робить світ людини багатогранним і об’ємним. О. Довженко дивує його словами, що вибухають, мов вулкани, білі сторінки його книг хвилюють, наче неторкано білі птахи в завихореному небі життя. А про оповідання І. Сенченка «Кінчався вересень 1941 року» дослідник захоплено пише, що воно є еталоном прози не лише новелістичної, а й романічної, бо це оповідання на тридцять сторінок можна назвати найбільш сконденсованим, ідеально скомпонованим романом в українській літературі. Новели Григора Тютюнника нагадують йому гравюри на сталі, а повість «Гавертій» І. Григурка вражає лірико-філософським пафосом, ідеєю безсмертя нашого народу.
У студії «Світ Гончара» П. Загребельний виявляє таке глибоке розуміння таланту видатного митця і так про це пише, що фраза набирає істинності афоризму: «Він ніколи не славив обережних і всі свої слова віддавав відважним. Разом з іншими найталановитішими нашими сучасними письменниками він іде від франківського вічного революціонера: підтримувати, розвивати в людині дух опору, дух героїзму». Книги О. Гончара — наче «зоряна речовина далеких галактик, де кубічний сантиметр має вагу не кілограмів, а цілих тонн! Нічого зайвого, нічого не додаси, не віднімеш. Не просунеш голки. Висловлюючись мовою останніх технічних досягнень: навіть лазерний промінь не проникне в цю щільність». Творчість автора «Прапороносців» і «Циклону» П. Загребельний порівняв з ураганним вітром у степу або на морі. «Прекрасний, невичерпний, безмежний, всезахоплюючий, всепоглинаючий, незборимий. Ніде не народжується, ніде не вмирає, летить, мчить, заповнює собою весь світ, і ти летиш за ним, і забуваєш про все, окрім цього вітру...».
Перечитуючи романи М. Шолохова, П. Загребельний відкриває в них «дивовижну стихію народного сміху, що так гармонійно поєднується з справжньою трагедією, високими почуттями і високою поезією», сміху, що несе не скепсис, а вимогливість і наснажує безстрашшям. Гумористичні і сатиричні книги Рабле і Гоголя, Чехова і Франка, Вишні і Смолича для П.Загребельного наче живі люди, для яких сміх знаменує усвідомлення сили, очищає дорогу прийдешньому, вбиваючи все старе й нікчемне.
Цілком природно, що й улюблені герої П. Загребельного ставляться до книг зі священним трепетом. У бібліотеці архітектора Івана Діжі з роману «День для прийдешнього» книжки були «як люди: всі неоднакові, всі таємничі, всі прекрасні, всі сповнені обіцянки». Партизанський ватажок Михайло Скиба з «Європи 45», який хлопчиком при каганці в сільській хаті зачитувався романтичними історіями, віддаючи шану своїм товаришам по інтернаціональному загону, знайшов для возвеличення найвищу міру краси: світло розуму в їхніх обличчях він порівняв з мудрістю книг.
Літописці з «Дива» й «Смерті в Києві» вбачають в книгах розум народу, поступальність і витривалість історії. Вони високо ставлять не тільки вміння писати, а й читати. В «Роксолані» цьому обдарованню присвячено урочисту оду в розділі «Книга»: «Призначення твоє на землі й у світі: читай!
Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба — читай!
Вогненні літери, випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше всіх вогнів небесних — читай!»
Життя як книга. І книга як життя. Пізнання— труд і насолода, мука і творчість. Для багатьох героїв П. Загребельного — необхідна потреба душі. Юнак із «Думи про невмирущого», напівсліпий після поранення, читає підручник латинської мови, «Естетику» Гегеля, «Гаргантюа й Пантагрюеля» Рабле, «Історію військового мистецтва» Ганса Дельбрюка — щоб усе знати! У трилогії «З погляду вічності» молодий робітник Череда надолужує недовчене в школі читанням творів про Гуллівера, Овода, Спартака... Жадібно читає прикордонник Шепіт, щоб із книг вивести закономірності буття. Улюблена книга характеризує схильності, інтереси й культуру почуттів — такими є псалтир для Ярослава Мудрого, коран для Сулеймана Пишного, «Дон-Кіхот» для Шляхтича, трактати Бекона й Фукідіда для академіка Карналя, «Як гартувалася сталь» для Михайла Скиби...
П. Загребельний сам є незвичайним енциклопедично освіченим читачем і оригінальним письменником широкого творчого діапазону. Досліджуючи проблеми війни і миру, сягаючи в таємниці історичних хронік і психології людей, глибоко цікавлячись архітектурою, живописом, металургією, кібернетикою, науками про землю і море, він відтворив у своїх романах багатогранне життя Київської Русі, Османської імперії й України епохи Богдана Хмельницького, яскраво розкрив великий духовний світ сучасників, возвеличив їхні думи й звершення.
На обговоренні роману «Розгін» у листопаді 1977 року в Інституті кібернетики АН України, де автор розповів і про задум твору, і про те, як у фашистському полоні, до якого потрапив тяжко пораненим у Брянському лісі, йому з товаришами доводилося відстоювати людську гідність,— учасників дискусії вразили дві деталі. Коли П. Загребельному піднесли в дарунок «Енциклопедію кібернетики», він, посміхнувшись, сказав, що цю книгу читав ще в гранках, під час роботи над романом про НТР, інакше не міг писати.
А на питання, чому після війни вступив на філологічний, а не на математичний факультет, куди його вабило ще з школи,— письменник відповів: «Через помилку. «Філологія» переклав для себе рідною мовою не як «любов до слова», а як «любов до знань». А це ширше і більше за математику». На першому курсі спочатку було розчарувався у виборі фаху, але потім (і не без допомоги аспіранта Олеся Гончара) зрозумів, що в слові — цілий світ.
У численних роздумах про літературну працю, передусім у полемічній «Спробі автокоментаря», де мовиться про особливості роботи над історичним романом «Диво», про незгоди з критикою,— П.Загребельний послідовно доводить, що письменник повинен багато писати, а ще більше — читати, інакше він збіднить свій талант, а то й зовсім вичерпається. Постійні контакти з наукою і мистецтвом так само необхідні для письменника, як і безпосереднє знання життя.
Василь Фащенко, професор