|
В Україні широко відзначено 75-річчя від дня народження визначного поета-шістдесятника Василя Симоненка.
Літературно-мистецькі заходи було проведено на Полтавщині, де народився поет, у Черкасах, де він працював, а також у Києві.
Одеса прилучилась до вшанування пам’яті В.Симоненка виданням збірки композитора Володимира Стеценка та поета Дмитра Шупти «Василеви окрайці». Жанр видання означено як «вокальний цикл».
...Василь Симоненко. Розкошуючи у срібнім безмежжі духовного піднебесся нації, щоразу вирізняєш внутрішнім зором «духовні острови», про які писав у одному із своїх віршів поет і які він залишив у спадок для нас і вічності. Поетичні світи завжди у русі, вони відкриваються для кожного наступного покоління якоюсь іншою, часом і несподіваною, але обов’язково сучасною і конче необхідною йому стороною. Може, така сучасність і є головною ознакою справді великого поета.
Не будемо гадати, чим відкриється Василь Симоненко прийдешнім, чим необхідний буде, але сьогодні, коли все ще стоїмо на роздоріжжі, ніяково роззираючись зусібіч, без нього не обійтися. Бо пам’ятаємо добре: ще тоді, коли усім нам усе було ясно і зрозуміло, коли з подиву гідним ентузіазмом ми будували чергову фазу світлого майбутнього усього людства, поет першим побачив, куди воно йдеться, відчув реальну загрозу.
Поет Д. Шупта блискуче «відгадав» назву свого циклу «Василеви окрайці», бо «окрайці» асоціюється з хлібом, метафорично — з хлібом духовним (Г. Сковорода). То ж вслухаймося у лейтмотив, і ми ясно відчуємо дух хліба і гіркоти. Лейтмотив хліба, гіркоти і трагічного розпачу, джерело якого — погляд на життя крізь смерть — бере початок зразу ж із «Заспіву», навіть, може, трохи й раніше, з епіграфу циклу «...не так я мріяв жити, як живу...», і свідчить про глибоку творчу інтуїцію і хороший слух сучасного поета, який зумів збагнути і зреалізувати екзистенційну межову ситуацію, у якій тільки й відкривається суще.
Оригінальні поезії вокального циклу «Василеви окрайці» — плід прочитання і розуміння творчості одного поета іншим; часом ці твори виростають з живого кореня процитованого Симоненкового рядка — поетичного чи щоденникового, — входячи своїми кронами, однак, у злобу сьогодення, в плетиво актуальної проблематики.
Цікаво прозвучав у циклі мотив слова, проведений у широкому діапазоні смислів: від слова «не пророщеного», що «нічого не значить», до слова «непустого», розкутого, «мов птах». Слід виокремити концептуальний, на наш погляд, фрагмент, де образ слова уможливлює глибокий психологічний малюнок трагізму і відчаю згасання молодого життя у розквіті божественного таланту. «Хліборобська» поетика якнайкраще презентує тут слово як хліб духовний, залишений нам у спадок.
Заслуговує на увагу одеська тема циклу. Творчим імпульсом тут, безперечно, послужив відомий щоденниковий запис В. Симоненка більш ніж сорокарічної давності. «Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотичним жахом: аби чогось не сталося. Фактично нам заборонили виступати на шевченківському вечорі»...
Чому саме вокальний цикл? Згадується Симоненків рядок із щоденника: «Я міг би прислужитися літературі більше, якби природа не обділила мене слухом і очима. Я не бачу всіх відтінків і не чую всіх звуків. Музика — моя мука».
Що ж, досить категорично, та, слава Богу, так само і безпідставно. Варто згадати для прикладу хоча б яскравий живопис сонета «Поет і природа», поезій «Завірюха»; «З вікна» чи глибинно складне плетиво музичних ритмів поеми «Тиша і грім», щоб переконатись у тому.
І все ж, чому саме вокальний цикл? Можливо, з огляду на ще одного «ідеального» читача, тепер творчості самого Дмитра Шупти — композитора Володимира Стеценка, який уже попередньою своєю співтворчістю з поетом довів, що уміє читати його тексти «музично». А це дуже важливо, бо відкриває часто приховані за лаштунками слова смисли, несподівані, може, і для самого автора. Музика успішно долає ту семантичну категоричність слова, що загрожує часом банальною однозначністю. Музичний ореол слова якимось незбагненним чином розмаїтить світ, дає його контрапунктно, а, отже, глибоко і правдиво.
Здається, жанрово поет мислив не просто поемою, а саме музичним циклом і підсвідомо вже був налаштований на діалог з композитором, передчуваючи і відчуваючи музичну окриленість свого слова.
У цьому зв’язку особливо хочеться наголосити на злобі дня. Переживаємо доленосну добу, якої так прагнув незабутній Василь Симоненко — час, коли й українству усміхнулась довго страждальна свобода. А з-поміж інших видів мистецтва найближча духу свободи, звичайно ж, музика.
Насамкінець хотілося б побажати, аби цей мистецький твір, у якому поріднився дух трьох вихідців із Полтавщини — Василя Симоненка. Дмитра Шупти і Володимира Стеценка, якнайшвидше знайшов свого вдячного читача й слухача і надихнув його на справи високі і доброчинні.
Володимир Сподарець, кандидат філологічних наук, доцент