|
У видавництві «Астропринт» готується до друку книга оповідань члена Національної спілки письменників України Василя Полтавчука «Ім’я любові».
Один із творів, які склали нову книгу автора, пропонуємо увазі читачів.
Оповідання
Телефонні дзвінки пролунали один услід за одним, без найменшої паузи, і Вікторії здалося, ніби втрапила вона під контрастний душ: спершу — під холодний, а тоді враз — під кип’яток.
Обличчя пашіло, мовби й справді ошпарене, на ньому проступили крізь щойно накладений крем червоно-бурі плями, і від того воно споганіло, стало схожим на прибиту несподіваним морозом осінню квітку.
Вікторія завважила це мимохіть і геть байдуже, ніби у дзеркалі було не її відображення, а чиєсь інше — чуже.
Знетямлена, вона вийшла з кімнатки, що була поруч з кабінетом, натисла на защіпку дверей, які вели з кабінету до приймальної, і втупилась невидющим поглядом у мобілку, котру все ще тримала в руці, — неначе сподівалася, що пролунає третій дзвінок і замирить два попередні.
Телефон, одначе, німував, а в неї німіла душа.
Вікторія сиділа у своєму робочому кабінеті, на своєму звичному місці, але у цю мить сама собі здавалася чужою. Та, знана їй Вікторія, не нітилася перед амбалами-рекетирами, стоїчно зносила наскоки податкової міліції, не розгублювалась перед численними перевіряльниками — життя навчило її відстоювати себе і свій бізнес, і вона діяла швидко й рішуче, не чекала нічиїх підказок, рішення приймала миттєво і вже не відступалася від них. «Тобі б Юлією зватися», — маючи на увазі українську прем’єрку, сказав їй з досадою один з колишніх бізнес-партнерів, чию хитромудру комбінацію Вікторія розгадала ще до того, як він почав її утілювати, і відповіла жорстко й рішуче, не залишивши йому жодного шансу…
Так було, але от сьогодні нічого не клеїлось. Думки розбіглися, і сама вона була ніби не тут, у зачиненому кабінеті, а на заміському роздоріжжі і не знала, який із шляхів їй обрати. Те, що сталося протягом якихось двох хвилин, ошелешило її так, як ніщо інше відтоді, як вона, закінчивши інститут і не отримавши направлення на роботу, вирішила почати власну справу. За двадцять років, що минули з тієї пори, було усяко: сутужно і легко, гірко і радісно, але ще ніколи — так, як сьогодні.
Першим зателефонував Вадим.
Це здивувало її, бо ж розсталися всього годину тому. День був робочий, і зранку сім’я роз’їжджалася хто куди: старша дочка — в університет, меншу Вікторія сама підвозила до гімназії, а Вадим вирушав у відрядження в Ізмаїл, що був для нього не просто містом і портом на Дунаї, а й малою його батьківщиною.
— Привіт! Ти вже в офісі? — запитав.
— Так. Готуюсь до наради.
— Я забув нагадати, що сьогодні батьківські збори.
— У мене записано, та я і так пам’ятаю — буду обов’язково, бо там уже йтиметься про випуск.
— Гаразд. Тоді до вечора — зателефоную з Дунаю.
— А ти де зараз?
— Якраз на мосту через Дністер. Відчуваю вже запах буджацького винограду…
— Невже?
— Справді. Привезу обов’язково. До зустрічі!
— До зустрічі!
У ту мить, коли Вікторія почула про буджацький виноград, перед її внутрішнім зором постала ураз картина далекої юності — чітка і яскрава, час не позначився на ній, і вона нітрохи не потьмяніла, хоч років минуло чимало. Це була картина їхньої першої спільної ночі. Тоді Вадим привіз її на оглядини. У батьків він був єдиною, до того ж пізньою дитиною, і вони обоє, вже помітно постарілі, зраділи Вікторії, приїзд якої означав кінець затяжного Вадимового парубкування, і жодним словом не прохопились тоді, коли син і його майбутня дружина пішли разом, ще до весілля, ночувати у літню кухню. Там, на околиці Ізмаїла, де все пропахло виноградом і молодим вином, яке вигравало на кожному подвір’ї, і пізнали вони одне одного. Любились і блаженствували у любові майже до самісінького ранку. Десь опівночі, коли місячне сяйво по вінця затопило кімнату у літній кухні і вони уперше побачили одне одного у наготі, Вадим вийшов надвір і за мить повернувся з темним гроном винограду. Одну виноградинку поклав їй у рот, а другу — між її перса. Внесений знадвору, виноград був холодний, як і місячне сяйво, і Вікторія здригнулась усім своїм розпашілим тілом. Тоді Вадим схилився над персами і губами вихопив з-поміж них вже трохи степлілу виноградинку. Вікторія знову здригнулась… Так повторювалося кожного разу, як тільки щойно зірвана виноградинка опинялася між персами. До ранку грона не стало…
Видиво з проминулої юності, озвучене запаморочливими цілунками і мимовільними скриками блаженства, ще зоріло в уяві, як телефон задзвонив удруге.
Вікторія не спішила відповідати, бо те, що Вадим згадав про символ їхнього єднання, трохи збило її з пантелику і змусило засумніватися у доречності того, що вона затіяла.
Часу на роздуми, однак, не було, бо телефон не вгавав. Глянувши на номер, який висвітився на екрані мобілки, Вікторія вмить відгукнулася:
— Слухаю.
— Доброго ранку, Вікторіє Василівно!
— Доброго.
— Це я — Дмитро з агентства.
— Слухаю.
— Об’єкт у мотелі на київській трасі.
— Де-де?! — запитала, ніби недочула сказаного.
— У мотелі на київській трасі. Це за кілометрів п’ятнадцять від мосту через лиман.
Вікторія вірила і не вірила почутому. Обидві дороги — і на Ізмаїл, і на Київ — вона добре знала, проїжджала ними безліч разів, і їй не треба було розтовмачувати, що від Одеси вони розходяться у різні сторони: перша — на південний захід, а друга — на північ. Знала Вікторія і те, що між мостом через Дністер і нещодавно збудованим мотелем за Хаджибеївським лиманом — добра сотня кілометрів, і це виключає можливість одночасного перебування Вадима у таких віддалених точках.
«Отже, він або там, — подумала Вікторія і виразно уявила міст, за яким починаються дністровські плавні і з якого у сонячну днину видно, здається, пів-Буджака, — або…».
У те, друге, все ще не хотілося вірити, і вона запитала:
— Ви не помилилися?
— Я привчений відпрацьовувати гроші!
Відповідь прозвучала жорстко і приголомшила її остаточно, заглушивши останню надію на те, що її підозри безпідставні і що між нею і Вадимом ніхто не вклинився.
Втім, відповісти по-іншому Дмитро, очевидно, і не міг. При зустрічі він здався Вікторії якимось трохи шалапутним, але перше враження ураз розсіялося, як тільки мова зайшла про справу, — постав він таким, яким його рекомендували: небалакучим, уважним до деталей, у міру делікатним. Якраз це, останнє, Вікторія завважила насамперед, бо питання, із яким зверталася, було для неї болючим, і їй над усе хотілося при його обговоренні уникнути безцеремонного розпитування, роз’ятрювання душі, яку так неждано-негадано було оповито цупким колючим дротом.
Зустрілися вони тільки позавчора надвечір, коли вона нарешті зважилась вчинити те, що їй радили зробити ще місяць тому. Тоді їй уперше дали знати про Вадимове залицяння до однієї з співробітниць судноремонтного заводу, де він працював інженером. Було те, як стверджували, на корпоративній вечірці, і тому Вікторія не стурбувалась почутим. Але за тиждень їй знову зателефонували. Шкільна подруга повідомила про те, що бачила Вадима з якоюсь білявкою у кафе і що Вадим був схожий на барана, котрий постав перед новими воротами. А коли вже зателефонували утретє і назвали номер та колір «Тойоти», якою та білявка роз’їжджає, Вікторія відкинула всі вагання і вирушила на зустріч з приватним детективом, до послуг якого вдавалися її подруги та знайомі, вистежуючи своїх чоловіків-зрадливців.
Вона привезла з собою дві фотографії: на першій — Вадим у повен зріст, а на другій красувався чорний «Ландкрузер» — подарунок чоловікові на день народження. Вадим давно хотів мати таку машину. Для її придбання торік, коли відзначав напівкруглу дату, вони взяли кругленьку суму у кредит, не підозрюючи, що вже через місяць нагряне криза і сплата кредиту стане для них серйозною проблемою. Передовсім для неї, Вікторії, бо завод, на якому працював чоловік, і до кризи не був надійним джерелом сімейного бюджету, а тепер — і поготів… Крутилася, як муха в окропі, і не давала передиху ні собі, ні тим, хто з нею працював, і в найскрутніших ситуаціях її розраджувала думка про те, що Вадимові подарунок подобається, що він тішиться ним, як хлопчак…
Зустріч з детективом тривала недовго. Він ковзнув поглядом по фотографіях, уточнив номер «Ландкрузера», бо дві цифри на фото були затінені, і ретельно перерахував принесені Вікторією долари.
Домовилися, що Дмитро телефонуватиме щовечора, а раз у тиждень вони бачитимуться в офісі, однак потреба у такій домовленості відпаде, з усього видно, вже сьогодні, коли з часу зустрічі не минуло і двох діб.
«Ось так, шановна Вікторіє Василівно», — подумки сказала сама собі, але як саме — уточнювати не стала.
Глянула на годинник. До початку наради, яку призначила на десяту ранку, залишалося кілька хвилин, але для неї це вже не мало ніякого значення. Схопила сумочку, кляцнула защіпкою на дверях.
Від різкого поштовху двері розчинилися навстіж. Брязнув на підлогу вибитий із рук секретарки кавовий сервіз, що його вона намірилась занести в кабінет.
— Вікторіє Василівно! А… а нарада? — заікаючись, спитала секретарка, злякана не стільки брязкотом чашок і блюдець, скільки виглядом хазяйки. — Ви не забули?
— Перенесіть!
— На коли?
— На потім.
— На коли — на потім?..
Однак це питання вже не догнало Вікторію. Вибігши з офісу, вона метнулась до машини і — з місця в кар’єр, аж звихрилось перше опале листя — помчалась провулком. Мчала, проте, недовго — до запрудженого автівками Французького бульвару, а далі мусила підлаштовуватись під ритм кілометрової колони.
Це був якраз той час доби, коли на міські вулиці виїжджало все, що тільки могло рухатися. І хоч курортний сезон минув, тіснява не стала меншою. Вирватись з неї на вузькому бульварі було неможливо, і Вікторії, яка воліла б бути вже на заміській трасі, залишалося тільки одне: рушати — зупинятися, рушати — і знову зупинятися…
Повільно просуваючись уперед — туди, де, можливо, буде поставлено хрест на її майбутній долі, Вікторія, непомітно для неї самої, подумки рушила у зворотному напрямку — у прожиті літа, у те, що відбуло, але не забулось. Воно зринало то цілими картинами — такими ж яскравими, як і та, що її викликала в уяві телефонна розмова з Вадимом, то лиш окремими клаптями — розрізненими у часі і просторі, вихопленими із пам’яті настільки довільно, що поєднання їх здавалося справою безнадійною. Але Вікторія знала, що все це єднала любов — та, якою вони жили і про яку ніколи не думали, що її смерть може настати раніше, ніж їхня.
Принаймні вона, Вікторія, не думала. Їй було добре з Вадимом і удвох, і тоді, коли їх стало четверо. Дочок Вадим любить, особливо — меншу, яка народилася хворобливою і яку він, взявши відпустку на кілька місяців, тричі на день привозив у офіс, щоб мати погодувала її грудьми. Так вони разом і виходили Настуню, бо час був такий, що довірити комусь справу було ризиковано, і Вадим це розумів, не нарікав і жартома називав себе «татомамою»…
Їм було затишно і в комуналці, де вони жили кілька років після одруження, і у двокімнатній хрущовці, і у власному будинку, який вони називали поміж собою «гніздом». Те «гніздо» звивали удвох, але більше там трудився Вадим. Він так хотів мати власний будинок, що занехаяв, за його словами, і риболовлю, і полювання, і навіть чаркування, яке колеги-заводчани влаштовували з найменшого приводу. Після роботи спішив на будову — там для нього не існувало дрібниць: «гніздо» хотів мати зручне і надійне — щоб не тільки для себе і дітей, а й для онуків та правнуків. Таким воно і постало, і коли справляли входини, Вадимова радість була безмежною…
А її — безхмарною.
«Коли ж усе-таки захмарилось? І чому вона цього не помітила сама? Чому взагалі так сталось? Їй же здавалося, що Вадима вона знає не гірше, ніж саму себе. І не тільки здавалося — вона була впевнена в цьому, вірила в це. І він не давав підстав сумніватися в цьому. Тоді — чому ж? Чому?!..».
Вікторія незчулася, як останнє запитання викрикнула вголос, ніби зверталася не до себе самої, а до неблизького звідси чоловіка. Аж здригнулася від того зболеного «чому?», і це її стямило, повернуло із спогадів у реальність.
Вона завважила, що до кінця бульвару, над яким обічні дерева майже зімкнули крони, залишалась якась сотня метрів. Стало видно клапоть високого неба, а ось на дорозі, як і раніше, просвітку не було. Машини рухалися щільно, одна услід за одною, двома різнокольоровими вервечками, і вирватись уперед, туди, де простір і швидкість, можна було тільки подумки.
Саме там і бачила себе Вікторія у цю мить, хоча насправді ще лиш минала театр музичної комедії. Якби могла, підняла б тіло услід за душею і полетіла б нестримно, як птаха, понад містом, через лиман — аж туди, де її не очікують і де її з’ява буде подібною до блискавки із ясного неба…
В унісон цій думці червоним кольором заяскравів світлофор, дозволяючи поворот наліво, і Вікторія звернула на Велику Арнаутську, яка виводила до автовокзалу і далі — на київську трасу. Охопленій передчуттям швидкої їзди, Вікторії ледве вдавалося стримувати себе від наміру виїхати на зустрічну смугу і таким чином обігнати повільні, як черепахи, вервечки машин.
Рушала і гальмувала, підкоряючись загальному ритмові, робила це завчено, автоматично, бо всю її увагу заполонила раптом згадка про недавню розмову з Вадимом. Тоді вона розцінила його відповідь, як дотепне віджартовування, а тепер ось, через місяць-другий після розмови, чоловікові слова набули у її сприйнятті зовсім іншого смислу.
« — Ти знаєш, Віко, завод не встигає виконати замовлення. Знову — ні зарплати, ні премії.
— А то ж чому?
— Криза! Не мені тобі пояснювати.
— І не треба, — відказала роздратовано, бо ледве зводила кінці з кінцями. — Найгірше — це коли криза в голові…
— То нічого, — не дослухав Вадим, — аби не в матні…
І реготнув щосили — аж кинулись урозтіч горобці, які обсіли черешню…».
Вона тоді по-своєму витлумачила грубуватий Вадимів жарт, бо там, де він казав, у нього дійсно кризи не було, і вони, на щастя, не мали таких проблем, як деякі знайомі їм подружні пари: не звертались до лікарів, не шукали втіхи десь-інде, потайки одне від одного. Їй вистачало його, а йому — її, вони чекали ночі, щоб зостатись тільки удвох, і це чекання єднало їх не лише в молодості, а й пізніше — особливо ж тоді, коли у «гнізді» облаштували спальню, віддалену від кімнат, які були виділені дочкам. До обох — і до Вадима, і до неї — немовби повернулася та пора, коли вони були ще тільки удвох, коли ніч, бувало, наставала для них і серед білого дня…
«Що ж сталося? І коли саме? А головне — чому?» — допитувалася Вікторія у себе самої, але відповіді — певної і для неї зрозумілої — не знаходила.
А тут ще спало на думку, що сьогоднішній день обрано Вадимом для відрядження («відрядження?») не випадково. Про нараду, на яку вона викликала керівників філіалів, він знав заздалегідь — десь за тиждень. Тоді ж стало йому відомо і про батьківські збори, які вона не могла пропустити, бо ж була головою батьківського комітету. Отож, зайнятою мала бути з ранку й до ночі. Телефонну перевірку теж не могла влаштувати, бо дзвонити в Ізмаїл нікому — батьків Вадимових не стало ще кілька років тому, а інших родичів там не було.
«Враховано все, до найменших дрібниць. Отож радій, Вікторіє Василівно, — подумки сказала сама собі, — у твого чоловіка кризи нема: ні в голові, ні нижче…».
Вона не стрималась-таки і перед останнім світлофором при виїзді з Одеси не стала гальмувати, а круто взяла ліворуч, обігнала кілька машин і проскочила перехрестя вже тоді, коли жовте світло змінилося червоним. Услід їй понеслася витіювата, чисто одеська лайка таксиста, який дивом уникнув зіткнення, але те не могло вже зупинити її — вона мчала все швидше і швидше, залишаючи позад себе машину за машиною.
Минуло всього кілька хвилин — і попереду зблиснув лиман. Вікторія знала, що по обидва боки мосту через нього завжди чатують даішники, але швидкості не зменшувала. Не зважала вона і на часті змигування фар зустрічних машин — немовби ці застереження адресувалися не їй, а тим, кого вона обганяла.
Стишилась аж на мосту, коли у кінці його постав раптом, вимахуючи смугастим жезлом, довготелесий даішник. Різко загальмувавши, Вікторія звернула на обочину і зупинилась.
Даішник був молодий, але, з усього видно, добре навчений тому, як засвідчити перед водієм власну значимість. До машини рушив неспішно, ішов повагом, виставивши уперед прилад, який зафіксував швидкість, що перевищувала дозволену на цій ділянці дороги щонайменше утричі. Підступивши до зупиненої машини, намірився козирнути, але рука його так і не піднялась до скроні, — сіпнувшись догори, одразу й застигла.
— У вас щось сталося? — запитав.
— А тобі яке до цього діло?!
— Ви плачете…
— Я? Плачу?!
Вікторія провела долонею по одній щоці, а тоді — по другій. Долоня була мокрою від сліз, змішаних з фарбою і кремом.
І тут раптом її зсудомило. Уткнувшись обличчям у кермо, вона зайшлася нестримним плачем.
Даішник стояв ні в сих, ні в тих — уже й не радий був, що зупинив цю розплакану дамочку. Каруца в неї — дай, Боже, кожному, та й одежа — не з сьомого кілометра, а ридає, бач, як звичайнісінька баба.
Спинив, для годиться, обшарпаного «москвича», а коли повернувся від нього до Вікторії, вона вже не плакала. Простягнула документи і гроші, але ні того, ні іншого він не взяв:
— Ви бережіть себе…
Решту шляху до мотелю вона проїхала ніби в тумані. І хоч ранок був сухий і сонячний, туман той, як здалося їй, огорнув і сам мотель, і місцину довкола нього.
Коли повернула наліво і зупинилися, спершу ніяк не могла нічого розгледіти. А тоді враз у непрозорому клубовинні стало їй видно усе: машину Дмитра і його самого, а далі — Вадимів «Ландкрузер» і поруч нього — «Тойоту» білявки…
…Верталась Вікторія повільно, ніби з власного похорону. У мотель вона так і не зайшла, хоча мчала до нього з однією-єдиною метою — заскочити Вадима зненацька і запитати, як задалеко йому до Ізмаїла…
Байдужим поглядом провела Дмитра — гроші той відпрацював справно, жодних сумнівів тут не було, а тоді рушила і сама.
Дивуючись, роззиралася пообіч — таке було враження, ніби досі не їхала тут, хоч насправді знала цю дорогу так, як стежку у саду довкола «гнізда». Згадавши «гніздо», подумала, що уперше їй не хочеться вертатись туди.
Минаючи автобусну зупинку, краєм ока завважила там жінок, які виставили на продаж садовину і городину. Загальмувала і, поки йшла до жінок, відчула на собі не тільки їхні оцінювальні погляди, а й чоловічі, липкі, — тих, що зупинилися раніше і вибирали товар.
Меткі продавщиці навперебій пропонували щось купити — кожна своє, але Вікторія мовчки оминала їх, прямуючи до крайньої, — там побачила виноград.
Гроно вибрала найбільше — дуже подібне до того, яке постало у вранішньому видиві.
Мовчки заплатила і так само мовчки відмахнулась від здачі.
— Багачка! — почула позад себе, коли вже верталась до машини.
— Щаслива!.. — додала та, у якої куплено було виноград.
«Була б щасливою, — подумки відказала їй Вікторія, — якби не була такою нещасною… Та тільки хто це зрозуміє?!..».
Василь Полтавчук