|
|
   |
Однією з ознак сучасної української літератури дослідники називають процес регіоналізації мистецьких шкіл. Так, відомі своїми славними іменами і здобутками як поетичні школи, так і прозові. Серед останніх чи не найбільш помітно знаковими є саме ці процеси.
Відомі станіславівська (івано-франківська) школа прози (на чолі з Юрієм Андруховичем), житомирська (Валерій Шевчук, Володимир Даниленко, Юрко Гудзь, Євген Концевич, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський), львівська (Юрій Винничук). І рівна серед рівних – «київська», яку представляє переважно «жіноча» проза, явлена у творчості Оксани Забужко, Лесі Демської, Євгенії Кононенко, Марії Матіос, Ірен Роздобудько та багатьох інших, літературні експерименти і досягнення яких зосереджені у 600-сторінковій авторській антології Василя Габора «Незнайома» та в окремих книжкових виданнях. Так було поламано принцип роз’єднання між «центром» і «околицею», маргінесом, периферією. Так успішно долається у культурному просторі столичний снобізм, зумовлений радянською традицією штучного відбору митців, зосередженістю кращих сил в епіцентрі як знаку бурхливого літературного життя і відповідною розкрученістю творів і авторів, яким, буцімто, якнайкраще місце для самореалізації відведено саме в столиці.
Та не всі явища підкоряються процесові глобалізації. І художня творчість – чи не найперше спростування цієї тенденції. Та не в тім річ. Вона в іншому. А саме в тому, що на небосхилі української літератури зовсім не значиться одеська школа творчості, зокрема – прозова. А між тим вона є, і не тільки яскраво представлена в російській культурі першої третини ХХ століття, репрезентованій дилогією «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» І.Ільфа та Є.Петрова, в якій відбито ментальний колорит і характер життя Південної Пальміри, доля якої склалася так, що, будучи на периферії імперсько-російського простору, вона ніколи не була провінцією і ніколи не була позбавлена виразного свого обличчя. В тім числі і національного, хоч і спектрально багатоманітного і водночас єдиного, але з виразною українською складовою. Що до цього спонукало (чи то географічне положення? буферність зони розташування? чи якісь особливі токи землі? чи неймовірно оригінальна поєднаність степу, моря і різноманітних повітряних потоків, яким було де розгулятися? чи кліматичні особливості? чи культурна полісемія, в якій українська домінанта не загубилася? чи пасіонарний час і місце народження?) – належить до сфери загадок Всесвіту, таємниці продукування культурних топосів і сфер, з якими обов’язково пов’язане інтенсивне життя людей у селах і містах, хуторах і містечках.
У цей своєрідний реєстр літературних шкіл, пасіонарних місць простору української літератури чомусь не потрапила сучасна одеська школа. А між тим вона існує і репрезентована передусім творчістю лауреата Шевченківської премії Бориса Нечерди, знаного поета, автора 14 збірок (одна – «Седло для кентавра» - з’явилася друком у Москві 1986 року), а дві з яких («Остання книга» як книга-заповіт, видрукована 1998 року, та «Вибрані твори», що побачила світ 2004 року в серії «Бібліотека Шевченківського комітету») були опубліковані посмертно. Та працював митець у контексті знаних одеських літераторів, що спільно творили південноукраїнську школу, то рівняючись на них, як на своїх учителів (Іван Гайдаєнко, Іван Рядченко, Юрій Трусов, Григорій Карєв), то сперечаючись чи солідаризуючись з приводу гострих і посутніх питань ремесла (Володимир Гаранін, Анатолій Глущак, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Геннадій Щипківський), при цьому завжди залишаючись самим собою, людиною з властивим йому внутрішнім стрижнем і переконаннями.
І саме до останнього (за часом друку) солідного тому творів Бориса Нечерди, укладеного Анатолієм Качаном і супроводжуваного вступною статтею Михайла Слабошпицького «Вибір Бориса Нечерди», увійшов прозовий твір з авторським жанровим підзаголовком «повість» (і це не зовсім так!) під назвою «Вересень, жовтень, листопад».
Отже, вперше терези осягнення спадщини письменника в усій повноті його творчих іпостасей схилися вбік прози. Та цей ранній твір, датований 1967 роком, що не був надрукований вчасно і (що важливо!) в авторській редакції, з’явився спершу в одеській газеті «Думська площа» (січень-вересень 2002 року), супроводжуваний коротким вступним словом дочки Орисі Нечерди. Цю першу прозову ластівку Бориса Нечерди випередили твори, написані значно пізніше. І першим був гостросюжетний роман «Смерть кур’єра», супроводжуваний видавничою ремаркою «прозовий дебют» на обкладинці книги (видрукувана значним тиражем у 115000 екземплярів у «Молоді»). Не менш яскравим був роман «Квадро», рукопис якого, на жаль, невідомо де зберігається, але який дійшов до читача в журнальному варіанті, пролежавши у «Сучасності» і видрукуваний за підтримки академіка Івана Дзюби.
Лише дослідникам відомо, що перша спроба пера Нечерди-прозаїка з такою атестацією «уривок з повісті «Сто днів нашого літа» з передмовою редактора газети «Комсомольська іскра» побачила світ на сторінках молодіжної газети 1968 року. Не наполягав письменник і на оприлюдненні факту публікації значного за обсягом твору — повісті «Оксамитовий сезон» — 1985 року в авторизованому перекладі російською мовою. Цілком імовірно, що не всі лакуни в даній сфері діяльності знаного поета і публіциста виявлені, описані і відповідним чином паспортизовані.
Однак не викликає сумніву (навпаки – повну переконаність!) той факт, що три романи Бориса Нечерди, поставлені поруч, справляють враження довершеної книги-триптиха, об’єднаного спільним задумом якнайповніше відтворити контрасти життя приморського міста у контроверсійних точках, на перетині пульсуючих ритмів мегаполісу, розчахнутого між світами, добром і злом, між різними культурами, що знаходилися то в центрі, то на периферії різноманітних соціальних і політичних змін; у стані постійного свята, примарного чи реального карнавалу.
Система прозових творів нагадує сагу, назва якій — одеська, що підтверджує наявність ще й такої літературної школи на горизонті українського мистецтва другої половини ХХ століття і періоду постмодернізму.
Що відомо про цю школу в контексті сучасної української культури? Дуже мало чи й зовсім нічого. І не тому тільки, що більшість сучасних письменників самі себе рекламують, в тім числі і через код літературних тусовок з епатажними вивісками і маніфестами. А Борис Нечерда вже нічого не скаже: земне життя його закінчилося. Та й не охочий був він до саморозкриття і самопропаганди…
(Уривок із статті)
Валентина Саєнко