|
|
   |
Рівно п’ять років тому — у грудні 2004 року — побачив світ перший номер літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Море», заснованого Одеською обласною організацією Національної спілки письменників України.
У зверненні «До читачів» тодішній голова Одеської обласної державної адміністрації Сергій Гриневецький, за підтримки якого і започатковано було нове видання, зазначив: «Дбаючи про авторитет журналу, його високі художні та естетичні якості, чекаємо від новоствореного видання зосередження уваги на загальнолюдських цінностях, на ствердженні високих морально-етичних принципів, об’єктивнім висвітленні складних історичних подій, етнічних, мовних процесів. На це покладає великі надії культурна та інтелектуальна громадськість Одещини».
Чи ж збулися сподівання тих, хто вітав появу нового журналу, хто став його небайдужим читачем?
Відповідь на це питання навряд чи може бути однозначно позитивною, бо і досі журнал видається незначним — 500 примірників — тиражем, досі не оголошена на нього передплата.
Але все ж, незважаючи на труднощі з фінансуванням видання, у нетривалій історії «Моря» є і чимало відрадних фактів. Зокрема, редколегії вдалося зберегти статус журналу як щоквартальника, залучити до участі у виданні не тільки одеських авторів, а й представників багатьох інших письменницьких осередків України.
З-поміж опублікованих різножанрових матеріалів увагу читачів і дослідників привернули романи М. Рябого «Звенигора», Г. Лютого «Мама-Марія», А. Колісниченка «Богадільня», Г. Горста «Погибель Дженестри», «Зоря Коцюбієва», повісті Б. Грищука «Не журися, він ось-ось прилетить», Г. Щипківського «Світло далекого берега», новели Б. Сушинського, В. Яворівського, вірші В. Березінського, А. Глущака, Д. Іванова, П. Осадчука, С. Стриженюка, Д. Шупти.
Цікаві матеріали опубліковані під рубриками «Публіцистика», «Критика».
Журнал ілюструється роботами одеських художників, що засвідчує плідну співпрацю представників різних творчих спілок.
Бажаємо «Морю» відкритих і безхмарних горизонтів, а його нинішнім і майбутнім читачам — зустрічей з талановитими авторами.
Копав город… І думалось мені
У первозданній благодатній тиші,
Що надто швидко тануть наші дні,
Неначе сніг під сонцем на узвишші;
Що наших вутлих човників кермо
В руках не в нас, а в нетривкої долі,
І що колись ми теж відгоримо,
Не скуштувавши благ земних доволі.
Але життя не спиниться; воно
Свої принади виставить для інших,
Які у свято питимуть вино
І тугу виливатимуть у віршах.
Ми їм полишим цей прекрасний світ,
Де небеса, роса у перлах рання,
Де на зорі бентежних юних літ
Когось уперше обпече кохання.
Щасливі!.. та не заздрю їм я, ні,
Бо й сам босоніж раював у росах,
Вино любив і в незабутні дні
Пив трунок щастя у дівочих косах.
Отож за цю сріблясту долі нить
Якої ще благати нагороди!
А ті, хто прийде, хай їм пощастить:
Вони свої копатимуть городи.
Що нас чимдуж до фіналу сумного жене?
Друга в лікарні провідав на цьому я тижні.
Вдень і вночі лихоманно шпигала мене
звістка про те, що у нього діла нікудишні.
Скорбно зготовив гостинців я асортимент.
Ах, ці утішливі соки, банани, цитрини…
Наче надію, вручив йому в баночці мед –
все учинив я за приписами медицини.
Дух лікарняний ще вів за бідаку борню…
Гірко дививсь на принесені делікатеси
той, хто спроможний назвать безпомильно меню
всіх ресторанів, кафе і пивничок Одеси.
В бесіді нашій печальний почавсь перекіс,
Жартами прагнув я оздоровить обстановку.
Те, що дозволено, я до лікарні приніс,
Правда, у мене лишилося дещо у сховку.
Друг мій догадливий мовив ураз: — Наливай!
Вип’єм по краплі, не тратьмо побачення даром.
Думаю, пустять мене охоронники в рай,
Навіть якщо я при вході дихну перегаром.
Ярема промовляє до Хоми:
«Ну й жінку маю, біс її візьми!
Прийду додому – лає, пристає…
А вип’ю, то вже й дихать не дає!»
Хома йому: «Усякі є жінки.
Скажімо, у мене – зовсім навпаки:
Прийду додому й чую від жони:
«Ану, дихни, дихни, дихни!...»