|
|
   |
На початку листопада своє 75-ліття відзначив Григорій Зленко — один із найавторитетніших дослідників історії літературного і культурного життя України.
Народився цьогорічний ювіляр у селі Потоці Миронівського району Київської області. Закінчив факультет журналістики столичного університету ім. Т.Г. Шевченка. З 1961 року живе і працює в Одесі.
Григорій Зленко — автор книжок «Нетлінне» (1968), «Книга пам’яті» (1971), «Одесские тетради» (1980), «Берег Пушкина» (1987), «З полону літ» (1989), «Пошук для прийдешнього» (2004), «Лицарі досвітніх вогнів» (2007), а також понад трьох тисяч літературознавчих та краєзнавчих розвідок, опублікованих у журнальній та газетній періодиці.
За вагомі досягнення на дослідницькій ниві Г. Зленко удостоєний звання «Заслужений діяч мистецтв України» (1996), премії імені Павла Тичини (1991), а також нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Григорій Зленко — член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнської спілки краєзнавців, Міжнародної асоціації україністів, а також — єдиний з-поміж сучасних літературознавців Одеси — Наукового товариства імені Т. Шевченка.
Крім пошукових праць у доробку ювіляра — і книга поезій «Пізня лірика».
Вітаючи Григорія Дем’яновича Зленка з 75-літтям, зичимо йому нових досягнень у науковій і творчій діяльності. Увазі читачів «192 сходинок» пропонуємо вірші ювіляра.
Постав на чергу двадцять перший вік
У всій своїй і величі, й загрозі…
Що нас чекає на його дорозі?
Чи буде так, як те Іван прорік?
Під ігом цим ми падаєм в знемозі,
Нам сон жахів блукає біля вік:
Ну, місяць ще, ну, ще якийсь там рік —
Й кінець, немовби в’язням ув острозі.
В провіщеннях пророків є свій глузд,
Хоч і відлуння чуємо тут муз,
Що світ не раз красою рятували…
Читаймо знову й знову Книгу з книг:
Там одкровення всіх знегод і лих, —
Та одного читання так замало!
Юди завше житимуть між нас:
Тридцяти срібляників не бракне…
Запитання, може, і безтактне:
«А чи великий грошей тих запас?
Мчить у безвість незупинний час —
Чи казна колись таки ізсякне?..»
Мудрий дядько іронічно крякнув:
«Ні, козаче… Я в цім разі — пас!
Юда вічний. На зрадливця, люди,
В нас нема ні осуду, ні суду.
Певна в Юд причаєна мета:
За щербатий гріш в смердючім бруді
Нескінченно розпинати будуть
На хресті скривавленім Христа».
Шукаєм правди, щастя і любові.
А що це означає, хто те зна?!
На кожному із нас важка вина —
І чи покуту ми шукать готові?
Ми грішні в чині і прегрішні в слові,
Ми грішні від вершини і до дна.
Ніщо нас не гуртує, не єдна,
Давно живемо ми на полі крові.
Триває боротьба сил доброти і зла,
Довкруж густа, неперебутня мла.
Хто жде кінця, хто про початок мріє…
Дивлюсь у небо — проблиску нема,
Лежить безодня чорна і німа.
Допоможи нам, пресвята Маріє!
Що є книга? Літер домовина
Чи колиска розуму свята?
То — моя нехрещена дитина
І земна сторінка золота.
В ній — мої і радість, і осмута,
Сон весняний, осені журба,
Днів моїх неміряна покута
І до щастя штормова плавба.
Не питайте, люди, що є Слово
І навіщо вдався я до рим.
В нім — життя, покіль живий, основа,
В нім — і смерть на цвинтарі старім.
Шалений гнів, любові щедрий дар,
Дніпровий гомін і калини кетяг,
І кобзи спів, і серце в вільнім леті —
Усе зійшлось у книзі цій «Кобзар».
Тут гайдамаки кличуть на пожар
Й цареві згин півні вістують треті.
Козак пильнує в степовім секреті
І стан тополі здійняли до хмар.
Судились книзі не роки — віки.
З його легкої й мудрої руки
Вона над світом незупинно лине,
Як знак добра і слави воднораз,
Та книга, що подарував Тарас, —
Велика книга сина України.
Нечуїв дід Максим одвідав Рильський…
Я йшов слідком — і раптом спостеріг:
Поет не враз переступив поріг,
А перше хаті уклонився низько.
Хто був тоді до нього зовсім близько,
Почуть із вуст поетових той зміг,
Що дім — колиска рідна для усіх,
Кому земля стеблівська не чужинська.
Собі з тих пір узяв я за урок:
Не поспішай вперед зробити крок,
А гарно зваж, куди ввіходиш нині.
Дідизни честь і славу берегти
Повсюди маєш неухильно ти —
То старожитня заповідь людині.
З життя зітерши випадковість рис,
Він наближав, оскільки міг, майбутнє.
Крізь вовчий час і крізь безумство криз
Він славив бджіл і ганив підлих трутнів.
Жив трудівник. На ймення був Борис…
Нехай сміються вороги на кутні:
Він свят не знав, роботою проріс —
Та так, що святом стали його будні.
Любив Одесу — щиро, у собі,
А не себе в її лихій судьбі.
Поклав життя за нас усіх прекрасне.
То ж віриться: злиденство душ мине,
Майбутнє прийде тихе і ясне,
А пам’ять про Бориса не погасне.
Я напишу вам вірша про кохання —
І щезну враз. Куди я щезну враз?
Душа блага: не вірте, що востаннє, —
І я колись ще повернусь до вас.
Я повернусь в сльоті густій осінній,
Коли несила жити вже бува …
Я промайну згорьованою тінню,
Я повторю вам знову ці слова:
«Щаслива будьте, казко моя люба,
На всіх земних перетинах судьби!»
Я поцілую ваші губи-згуби —
Й навік розтану в присмерках доби.