|
|
   |
18 вересня 2004 року у найбільшому концертному залі нашої країни, у палаці «Україна», пройшов мій сольний концерт під назвою «Осінній блюз». Аби уникнути власної суб’єктивності у його оцінці, пошлюсь на думку моїх слухачів — а у цій величезній чотирьохтисячній аудиторії присутні були також біля двохсот земляків моїх з Одещини, приїхало також земляцтво з Хмельниччини. Вони щиро і захоплено вітали мене і визнали концерт не просто вдалим, але (тут узагальнюю усі емоційні визначення) цілковито успішним.
На концерті прозвучали і нові мої пісні, і вже добре відомі. А серед цих останніх — «Рідна Одесо», добре знана одеситам (бо лунає часто по місцевому радіомовленню) і репрезентована вже мною біля восьми років тому у передачі Олесі Білаш «Заспіваймо, друзі!» на першій програмі національного радіо. Тоді, у тій давній передачі я, хоча й коротко, виклав історію створення пісні та вдячним словом згадав свого співавтора. У сьогорічному вересневому концерті ім’я поета пропливло білим рядком по великому екрану з першими звуками музики: Іван Дузь.
… Спогади повертають мене на десять років назад, і я пригадую, що говорило мені це ім’я тоді. Я знав лише, що раніше Іван Михайлович очолював кафедру української літератури, а до того — філологічний факультет. Чув від студентства про його популярність, що будувалася — сходинка за сходинкою — його різнобічною діяльністю. Уявляв собі велета, бо він був знаний не лише в Одесі, але й в усій Україні.
А потім до мене потрапили поезії Івана Михайловича, і я був захоплений витонченістю кожного рядочка і, сказав би, їх особливою позитивною енергією. Я відчув у тих віршах чаруюче поєднання молодості, романтичності і водночас віри у свої сили, цілеспрямованості. Підкреслю: самого автора я не знав, але відчував, що це людина особлива.
Вже пізніше, після того, як написана була музика пісні, відбулося наше знайомство. І, зізнаюся, мої відчуття людини через вірші справдилися. Спілкуючись з Іваном Михайловичем, я зрозумів, що ту молодість, котру він, здавалося, черпав з душі, давали йому щоденні зустрічі і робота зі студентами, з молоддю. Помітив також інше: дію його сильного батьківського начала у наших взаєминах. Я не вік маю на увазі, ні, а ту могутню ауру простоти, доступності і, воднораз, висоти, котра була у ньому абсолютно гармонійною і брала в полон, підкорювала серця.
Так, мені пощастило і стати співавтором Івана Михайловича, і спілкуватися з ним. Скільки років пройшло! Але, повірте, коли б і де не співав я цю пісню, вона викликає зливу позитивних почуттів у моїй душі й у душах слухацьких. Бо осяває теплом, сонячністю, щирістю і, як на мене, відвертістю.
Прем’єра пісні відбулася за кілька днів після написання музики. А писалася вона легко, народжувалася так природно, ніби на хвилі тепла. Я зателефонував своїм друзям, котрі були причетними до створення пісні, і ми зібралися у Театрі юного глядача. Кость Григорович Пивоваров — директор театру, Микола Митрофанович Вилкун — театральний художник, заслужений художник України, котрий шанував Івана Михайловича і з великою повагою ставився до нього як до видатного вченого, письменника, подвижника. Ми зустрілися у фойє театру, і прийшов Іван Михайлович. Він мав з собою портфеля, як здалося тоді, трохи потертого, але, відчувалося, дорогого йому, і протягом зустрічі час від часу щось діставав звідти: свої останні книжки, підготовлені до друку поезії. Ми розмовляли.
Потім я сів до фортепіано і проспівав пісню. Вона одразу ж викликала хвилю позитивної реакції. Мої друзі попросили, аби я проспівав удруге… Здається, у той вечір я співав цю пісню кільканадцять разів, і вона все більше з’єднувала нас, чотирьох досвідчених у різних галузях людей. Ми все тісніше єдналися, бо твір наповнював нас любов’ю до рідної і неповторної Одеси. Ми були справжніми спільниками, бо образне слово Івана Михайловича злютувало нас духом любові до нашої України.
Залюбки згадую усі миттєвості тієї зустрічі, бо вони зігрівають мене й досі. Було літо. Сонячний день. Одеса, переповнена сонцем. А Іван Михайлович виглядав легко. Був одягнений у легкий світлий костюм. Був піднесений, натхненний. Кудись поспішав, у нього було багато планів, багато творчих справ, якими, відчувалося, він жив. У моїй пам’яті зараз — образ справді творчої особистості.
Тоді вийшов Указ Президента про нагородження Івана Михайловича Почесною відзнакою. Він радів. І, пригадую, дістав з портфеля пляшечку, що була наповнена чарівним напоєм, найкращим вином, котре привезли йому з Бесарабії. Він тоді запропонував нам підняти келихи, і ми випили за здоров’я маестро.
Усі ці спогади знову і знову викликають у мене приємні, сонячні, щирі відчуття, так само, як і спогади дитинства, бо просякнуті спільністю з людьми старшого віку і нічим не затьмарені, не переобтяжені. Зізнаюся: хотів би, аби часточку такого почуття отримав кожен юнак і юнка — майбутнє нашого міста, нашої країни. Мрію, що на День знань наші вузи, чи, принаймні, Одеський університет і його філологічний факультет вручатиме своїм першокурсникам разом зі студентським квитком маленького «метелика» зі словами і нотами «Рідної Одеси», пісні про місто молодих почуттів.
Моє знайомство з Іваном Михайловичем не було тривалим, та співпраця наша виявилася плідною — це доводить час і незмінна слухацька симпатія до пісні. Гадаю, популярністю своєю твір завдячує душі поета, котра так щиро виказала його могутній генетичний код. Пісня ця несе на собі знак талановитої людини, українця, котрий присвятив себе Слову і гідно виконав свою місію в світі, і тому живе вона не у вимірах часу, а має свою особливу долю.
Подих акацій, гомін платанів,
Моря ласкавий прибій,
Світлою радістю сяє кохання,
Котиться радості спів.
Приспів:
Рідна Одесо, вічна Одесо,
Ніжна Одесо моя.
Кращого міста нема в піднебессі,
Кращого міста нема.
Серце відкрите, помисли світлі,
Радість безмірна душі…
То одесити — єдині на світі,
Добрі мої земляки.
Приспів.
В парках троянди палають барвисто,
Душу наповнює щем.
Місту-герою любов променисту
В серці своєму несем.
Приспів:
Рідна Одесо, вічна Одесо,
Ніжна Одесо моя.
Кращого міста нема в піднебессі,
Кращого міста нема.
Микола Свидюк. Народний артист України