Люди в скафандрах

Нарис

У вересні минуло п’ятнадцять років від дня смерті мого батька — письменника і громадського діяча Івана Гайдаєнка.

Нарис друкується з незначними скороченнями.

Валентина Гайдаєнко.

У відчинене вікно вагона вривається пряний аромат степової жовклої трави. Іноді вітер приносить з собою солоні пахощі морських просторів. Ми під’їжджаємо до Одеси. На невеликому полустанку поїзд спинився. Пасажири, стомлені довгою їздою, вийшли з вагона і посідали на схилі, вкритому роменом і берізкою. Осіннє сонце ще яскраво сяяло, але вже мало гріло. Ждали зустрічного.

Десь попереду залунали важкі зітхання паровоза, потім загули рейки, застукотіли колеса, нарешті з-за повороту вибіг великий товарний поїзд. Збурюючи вихорі пилу, повз нас промчав чорний блискучий паровоз з зеленою, свіжопофарбованою кабіною і червоними колесами. Мигнула постать машиніста, що висунувся з вікна, і великий білий номер «ЭУ-685-17».

Інженер-майор у морській формі, що лежав поруч, швидко схопився і рвонувся до паровоза. Пронизливий свисток паровоза ніби примусив його спинитися.

— Який збіг, — задумливо і трохи збентежено промовив інженер-майор, знову сідаючи на траву.

Нас здивувала поведінка інженер-майора. Чого його так схвилював цей паровоз? Він почав був щось оповідати, але свисток чергового по полустанку урвав оповідання. Всі поспішили до вагонів.

Поїзд рушив. Замиготіли переліски, поля і полустанки. Інженер-майор почав розповідати наново.

...Це було в вересні 1941 року. Круг Одеси стискалося вороже кільце. В море виходили вантажені транспорти, відбиваючись від німецьких човнів і «юнкерсів». Вони йшли на ост і зникали за горизонтом. Вересневої ночі з Одеської бухти вийшов на буксирі плавучий док. На ньому було навантажено 36 паровозів. У морі його підстерегли «юнкерси». Вони з усіх боків накинулись на беззахисний неповороткий док, і те, що не змогли зробити на березі, вони зробили на морі. Док з паровозами був потоплений. Чотири роки паровози лежали не морському дні. Але ось у рідні води повернулися радянські люди. Вони сходили все дно Одеської затоки, розчистили фарватери від смертоносних мін і взялися відвойовувати у моря все те, що воно поглинуло в роки війни. Леонід Вікулов, Андрій Коваленко, Тимофій Криценко, Олександр Рябокінь — ці люди в скафандрах першими спустилися до похованих паровозів і ретельно дослідили їхні тіла. Величезні локомотиви по 125 тонн вагою стояли й лежали на дні, оброслі водоростями й черепашками. Вони нагадували страшні фантастичні мертві чудовиська.

День і ніч трудились водолази. Вони вивчали розташування паровозів під водою, відшукували їх центр ваги, найміцніші місця, за які можна було б зачепити стропи. Через місяць, в один з вітряних днів, коли море було сірим і злим, на поверхні води показались могутні спини понтонів, а між ними труба паровоза, обросла слизькими зеленими морськими травами. Перший паровоз був прибуксований на понтонах у бухту і поставлений на рейки. В його волохатому тулубі лазили краби, перламутром виблискували скойки, срібними струминками стікала вода. Паровоз відвели в депо Одеса-Товарна. Залізничники здивовано дивились на витягненого потопельника і з любов’ю взялися відроджувати паровоз. Через два місяці він уже шипів і пирхав парою, сам рухався по рейках. Паровоз «ЭУ-685-17» вийшов у перший рейс.

— Потім мені розповідали залізничники, — продовжував інженер-майор, — що наш «потопельник» уже пробіг сорок тисяч кілометрів і перевіз понад мільйон тонн вантажу. Всі ми з радістю слухали продовження повісті, початої водолазами. Але тоді я не так хвилювався, як сьогодні, коли зустрів цей паровоз. В гуркоті його коліс, металічному могутньому гудку я відчув величні звуки перемоги праці, животворну силу людини.

Моряк хвилювався, натоптував свою люльку новою порцією тютюну.

— Ось приїдемо в Одесу, заходьте до нас в ЕПРОН, ви взнаєте багато цікавого. Подивитись з берега — безкрая, безмовна далина, та й тільки. А скільки таємниць сховано в цій далині! Скільки важкої і благородної праці вкладають для дослідження її глибин люди в скафандрах!

II

Десятий день віє холодний норд-ост. Піняві хвилі з гуркотом накочуються на

кам’яні стіни хвильорізів одеського порту.

— Держись, друже! Майна стріла! — кричить чоловік на стіні хвильоріза. Вітер рве його промоклу до нитки одежу, холодні солоні бризки щохвилини обливають його, стікають по обличчю, лоскотливими струмочками біжать за комір спецовки.

Біля хвильоріза зібралась ціла флотилія суден. Тут і високі плавучі крани, і неповороткі баржі, боти, сейнери, катери... Снасті на суднах на різний голос співають верескливу штормову пісню. Баржу, вантажену бетоном, зірвало вітром з якорів, хвилі підхопили її і несуть на кам’яний мол. Їй на допомогу, важко розтинаючи грудьми хвилі, поспішає невеликий буксирний катер. На стрілі плавучого крана висить двадцятип’ятитонний кам’яний масив. Кран хитається на хвилі. Масив то опускається аж у воду, то різко підноситься вгору.

Вибравши момент, кран подає величезну брилу під воду.

В темно-зелених глибинах трудяться люди в скафандрах. Вони спрямовують величезний квадрат масиву і встановлюють його на своє місце. Тут, на п’ятнадцятиметровій глибині, водолази працюють з неймовірним напруженням. В пургу і штормову погоду, вночі при підводному освітленні працюють на відбудові головного молу, що захищає одеський порт від штормів.

Відступаючи з Одеси, німці зірвали хвильоріз, сподіваючись на довгий час вивести з ладу найбільший на півдні країни порт. В десятиметровій стіні хвильоріза, що тягнеться більш як на кілометр, бомби й торпеди залишили три величезних проломи по 70—80 метрів кожний, крім кількох десятиметрових пробоїн.

Як тільки повівав дужий вітер, хвилі вривалися крізь ці проломи, вільно гуляли по порту, розгойдували кораблі і били їх один об один, об кам’яні причали, не давали вантажити і розвантажувати судна.

В 1945 році англійські капітани оглядали зруйнований хвильоріз. Один з них скептично зауважив:

— Двадцять років будувати. Найміть американців, вони вам відбудують за п’ять років...

...Погойдуються на хвилях легкі водолазні станції, по трапах один за одним спускаються під воду водолази. Ціла рота людей у скафандрах працює на дні моря. Висока хвиля круто нахилила бот. Водолаз зривається з приступки трапа і падає в воду. Чавунні колодки на ногах і свинцьові нагрудні щити швидко тягнуть його на дно.

В темних і тихих глибинах кипить робота.

Молодий водолаз Іван Городецький вимірює лінійкою форми підводного пролому в стіні і загостреним гвіздком старанно креслить їх по масштабу на мідному аркуші. Трохи далі водолази Павленко, Корпусов, Бондарев підводять під воду масив, встановлюють його і до блока крана чіпляють корму розбитої баржі.

Водолази Журба і Поперечний підготовляють до закладання наступний пролом. Вони розмивають ґрунт і витягають з нього великі уламки корабельних конструкцій, розбирають пошкоджене мурування. До них підходить старший водолаз Микола Завакевич. Йому здалося, що на цій ділянці робота посувається повільно.

— Ні, так п’ятирічку не будують! — кричить він у скафандрі, і хоч докору його водолази не чують, але розуміють з виразних рухів.

Журба описує рукою коло, це означає, що все йде за планом.

— Строк строком, хлопці, а шторм не за горами, — відповідає їм Завакевич.

Робота йде ще швидше.

Надвечір вітер дужчає. Крізь розірвані хмари призахідне сонце червонить хвилі. Водолази виходять з моря, їх мідні шоломи виблискують під останнім промінням сонця, і ці трудівники моря нагадують легендарних морських богатирів. Але це не казкові богатирі, це живі радянські рицарі морських глибин. Знявши шоломи і не скидаючи скафандрів, вони сідають закурити. Лише тепер можна добре роздивитись цих дужих людей, одягнених у химерні гумові водолазні костюми. Молоді, мужні обличчя, в очах виблискує заповзятливий вогник і невичерпна енергія.

— Все добре, — говорить водолаз Городецький, — але коли можна буде курити в скафандрі?

— О, тоді цілу добу можна б не виходити з води.

Зав’язується дружня розмова. Водолази згадують минуле, і хоч багатьом з них недавно минуло двадцять років, але їм є що згадати.

* * *

Під час героїчної оборони Одеси бомбами і снарядами були пошкоджені самотічні труби одеської електростанції, які заходять глибоко в море і подають воду для охолодження турбін. Трубопровід діаметром на 90 сантиметрів був перебитий на п’ятиметровій глибині в кількох місцях. У труби потрапив ґрунт, і магістраль вийшла з ладу.

Увійшовши в Одесу, німці зразу ж узялися відбудовувати самотічну магістраль електростанції. Для цього з Гамбурга були викликані спеціалісти-водолази. Вони на місці пошкодження магістралі копали під водою котлован, чистили труби, а море слідом заносило їх мулом. Ставили в проміжках на пошкодженому трубопроводі з’єднувальні муфти, проте магістраль не працювала. Через півтора роки безрезультатної праці німці відмовились від цієї відбудови.

Але ось після визволення Одеси — в грудні 1944 року — група радянських водолазів на чолі з тов. Павленком у морозні штормові дні почала відбудовувати цю саму магістраль. Строки були дані стислі. Стала до ладу одеська електростанція, і турбінам потрібна була вода для охолодження.

Біля пошкоджених місць трубопроводу водолази на кілька метрів поглибили котлован і, щоб огородити магістраль від ґрунту, під водою були поставлені спеціальні щити-екрани з шандорних аркушів. Водолази витягнули з магістралі всі побиті шматки труб, очистили від мулу й піску 800 метрів трубопроводу, витягли звідти 500 кубометрів ґрунту і поставили нові з’єднувальні муфти з бетону. В березні електростанція одержала морську воду.

Три зимових місяці водолази працювали по 6 — 8 годин під водою. Часом у шлангах утворювались крижані пробки, кисень не міг надходити в скафандри. Тоді водолаза піднімали нагору, продували теплим повітрям шланг, і водолаз знову поринав під воду. Бувало, тільки покажеться водолаз з води, як його скафандр і шолом зразу ж обмерзають крижаною корою. Ламались від морозу гумові костюми. Бувало, що вітер наганяв крижаної каші, проте водолазові доводилось під неї спускатися.

— Всього бувало, — згадує водолаз Павленко.

ІІІ

...Хмуриться Чорне море. Біля воріт Одеси лютують грудневі шторми. Високі темні хвилі з гуркотом б’ються об міцну стіну відбудованого хвильоріза і відкочуються назад у море. З води виходять водолази, вони тільки що встановили останній масив — двісті двадцятий.

Окремі покопирсані шматки зруйнованого молу знову з’єднались залізом і бетоном в цілу величезну стіну, що стала непорушно над морем — на шляху сердитих хвиль. На палубі водолазної станції стоять переможці — люди в скафандрах, вони дивляться в бурхливе море.

— Тепер можеш штормувати! — каже хтось із них. А в порту спокійно стоять, розвантажуючись, кораблі, що прийшли з далекого плавання.

Іван Гайдаєнко.