|
|
   |
Що все життя залишається разом з людиною? Світлини. На них зображені всілякі події, рідні, знайомі і незнайомі люди. Без імені, прізвищ, дат, адрес і написів. Для того, щоб у хвилини негоди щось самому пригадати. Або передати спогади ближньому.
Весняний, поривчастий вітер гуляє навкруги. Напроти мене сидить літня жінка. Притримую рукою фотографії, що вона принесла. Іноді порив вітру вириває їх і кидає подалі від альтанки, де ми сидимо. Піднімаюсь. Збираю. Повертаюсь і слухаю. В моїх руках невелика світлина сторічної давнини. Паспарту з вензелями та медалями. Красиво. Цікаво. Хоча старовинні фотографії для мене не новина. Ще в юності розглядав їх у сімейних альбомах друзів, пізніше фото зустрічалися у музеях, колекціях, біля альтфатерів на вулиці Канатній і навіть одного разу в невеликому пакеті на цвинтарі. Але зараз я слухаю жінку.
Її звуть Надія Іллівна. 1941 року народження. Родом із Уманського району. Там закінчила десятирічку. Подалася на роботу телефоністкою в далеке селище на кордоні з КНР. У вільний час гарно співала в хорі. Проте була дуже сором’язливою. Приїздила якось до них відома в ті часи співачка. Прослухала. Сказала, що голос яскравий, однак для сцени потрібно бути сміливішою. Але дівчина так і не змогла переступити через себе. Найперше думала за інших. «Тонкосльоза» — як казала її мати. І стидалася всього негарного. «Я й досі не вмію лаятися, — каже жінка. — Якось у дитинстві сказала слово «чорт», так дід так зумів висварити, що на все життя запам’ятала, що не можна порядній людині погані слова вимовляти. Старших дуже слухали. Шанували».
Робота йшла. Молодість. На Далекому Сході зустрілася з майбутнім чоловіком. Він служив в армії і був із Одеси. В цьому місті на початку 60-х років вони побралися. Народилася дитина. Жінка влаштувалася вихователькою у дитячий садочок на Дальніх Млинах. А через десять років у лабораторію на макаронну фабрику. Родина отримала житло, але сім’я не склалася. «А втім, — каже Надія Іллівна, — ще досі живе моя перша любов. Долі у нас різні, але все життя пам’ятаємо одне одного».
А ще вона все життя не забувала про фізкультуру. Вийшла на пенсію. І до 80 років щоденно на морі займалася плаванням і моржуванням. На сьогодні все у минулому. Зір не той, болить голова. Доміно із сусідками замінило громадську діяльність. Немає поруч її добрих людей. І тільки старі світлини залишилися на згадку. І дерева, що насадила у дворі: каштани, берези, бузок.
Уважно слухаю розповідь. І продовжую тримати фотокартку на якій зображені невідомі люди із далекого минулого: чоловік, жіночка і дитина. Всі спокійні. Охайно одягнуті. На чоловікові костюм і гарно вишита сорочка. На жінці світлого кольору блузка і темна спідниця. Жіночка тримає на руках немовля у білому вбранні.
— Шкода, що про цих людей нічого невідомо. На зворотньому боці картки є тільки прізвище фотографа та його адреса: Рішельєвська, 22.
— Чому невідомо? Відомо. Я навіть знаю, де вони працювали.
— Невже?!
— Скажу більше. Якось наважилася відшукати додаткову інформацію через інтернет. Але перша ж груба помилка в публікації якогось «дослідника», відбила бажання витрачати час на читання подібних «досліджень».
— А в чому річ?
— Справа в тому, що ці невідомі для вас люди на світлині працювали в Одесі у графа М. М. Толстого (молодшого). Сам він і його брат вважалися незаконнонародженими, бо їхній батько М. М. Толстой (старший) закохався у п’ятнадцятирічну прачку, яка працювала в їх домі. Дівчину звали Олена Григорівна Смирнова. Між ними виникла справжня любов. Але це вважалося мезальянсом. «Дослідувач» писав: «Звичайно в суспільстві цей зв’язок не визнавали, а зв’язок тим часом давався взнаки — на світ з’явилися двоє хлопчиків, старший Костянтин (?—1890) і молодший Михайло (1863—1927). Зрештою їх дід, граф Михайло Дмитрович Толстой, зрозумівши серйозність намірів свого сина Михаїла, розповів про це графу М. С. Воронцову. Воронцов взяв участь у долі молодих, направивши прохання імператору Миколі I, виступивши поручителем. Через тиждень дозвіл було отримано. Микола І, зокрема, написав: «Про узаконення синів Костянтина та Михайла, про прийняття прізвища батька та вступ у всі права та переваги, які за родом та спадщиною законним дітям належать». На перший погляд, все добре. Тільки Микола І помер у 1855-му, а М. С. Воронцов у 1856 році.
— Це вони поспішили.
— Так. Вийшло смішно. Але що до М. М. Толстого (молодшого), тут все добре і серйозно. Він відомий меценат, благодійник, опікун. І з 1909 року за заслуги перед містом став почесним громадянином Одеси. А тепер кілька слів щодо людей зображених на фото. Це сім’я. Вони мешканці українського села Томашівка, що під Уманню. Жили в Одесі на вулиці Пішонівській, 13. Працювали в домі Толстих з самого початку ХХ сторіччя. Дружина на кухні. Чоловік у стайні. Він мав середній зріст, вуса та сірі очі. Був віруючою та освіченою людиною. Читав церковнослов’янською. Розмовляв українською мовою. Граф його добре розумів. До від’їзду у 1919 році М. М. Толстого із матір’ю О. Г. Толстой з Одеси родина працівників була поруч. На той час більшовики відібрали у Толстих титули, власність, нерухомість, але, на щастя, не відібрали життя. Мати і син виїхали закордон і земний шлях завершили у Женеві. У 1919 році сім’я колишніх графських працівників повернулася додому в Уманський повіт. І ще. На цій світлині зображені мій дідусь, бабуся та їх первісток Олекса 1902 року народження. Після нього народилося три доньки. Одна з них була моєю мамою. Бабуся померла у 1945-му, а дідо у 1955 році.
Через пару годин нашої розмови вітер від моря розігрався. Стало холодно. І ми вирішили завершити зустріч.
— Знаєте, а з нашого роду я остання, яка на все життя запам’ятала добрі очі мого дідуся, які бачили графа М. М. Толстого.
— Неймовірно. А як його звали?
— Віктор Волошин. Добре, що я вас зустріла.
— Чому?
— По-перше, я змогла виговоритися. А по-друге, в світі на одну стару безіменну фотографію стало менше.
Ігор ПАНОЧИШЕН