Діти війни

З блокнота письменника

Неподалік мого будинку є дитячий майданчик. Літо… Щодня на майданчику повно дітей. Бігають, кричать, катаються на гойдалці. Їхні мами сидять навколо і з побоюванням поглядають на небо. Війна…

Я дивлюся на цих мам і наче бачу, як уночі, коли завиває сирена повітряної тривоги, вони схоплюються з ліжка, хапають заспаних дітей і біжать до укриття — якщо поблизу воно є. А якщо ні, то сидять на ліжку, притискаючи до себе дитину, і благають Бога, щоб пронесло. Діти війни…

Вперше я побачив таких дітей у 1937 році. В Іспанії точилася громадянська війна. Два відчайдушні іспанські капітани — Ернандес та Мантілья — привезли до Одеси цих дітей. Їхні батьки загинули від бомбардувань авіацією фашистського генерала Франко, який підняв заколот проти законного уряду республіки. Літаки Франка, які давали йому два фашистські лідери того часу, Гітлер і Муссоліні, бомбардували іспанські міста — Мадрид, Барселону, Валенсію.

Історія повторюється. Так сьогодні через те, що Росія розв’язала війну проти України, гинуть від російських ракет під уламками будівель жінки, діти, старі. Гинуть цілі сім’ї.

Тих іспанських дітей розібрали жалісливі одесити, всіляко намагаючись їх нагодувати та приголубити. А потім їх розвезли містами Радянського Союзу, де діти почали вчитися та здобувати різні спеціальності.

У 1956 році багато хто з них, ставши дорослими, повернувся на батьківщину. Доставив їх туди наш чорноморський пасажирський теплохід «Крим» під командуванням капітана М. М. Григора.

А у 1941 році війна прийшла до нас. Я не буду докладно описувати нещасних радянських дітей, які залишилися сирітами. Батьки загинули на фронті, а матері — під руїнами розбомблених будівель. Я теж був одним із тих дітей війни, не раз розповідав про це зі сторінок «Вечірньої Одеси».

Ставши дорослим, отримавши професію суднового механіка, працюючи на суднах Чорноморського пароплавства, я знову побачив дітей війни. Було це у В’єтнамі. Там протягом десяти років точилася війна між комуністичною північчю та капіталістичним півднем. Півночі допомагав Радянський Союз, а півдню — США. Американська авіація безжально бомбила міста та села північного В’єтнаму.

Судна Чорноморського пароплавства доставляли до північнов’єтнамського порту Хайфон зброю, продовольство, медикаменти. Ось там я бачив нещасних обірваних та голодних дітей.

Якось при стоянці в Хайфоні до борту нашого судна підійшла жінка з двома дітьми та попросила хліба. Добре пам’ятаючи своє голодне військове дитинство, я побіг на камбуз і за допомогою кухарки зробив бутерброди з ковбасою, сиром і виніс на причал. Діти їли жадібно, вдячно поглядаючи на мене розкосими очима.

Не знаю, про що думають політики, коли розв’язують ці війни, адже вони теж мають дітей. Якби політики задумалися над долями інших дітей, можливо, і не було б воєн. Але, на жаль, цього не відбувається. Тисячі українських дітей сьогодні позбавлені батьків, вони блукають чужинцями. Немає прощення тим, хто винен у трагічних долях українських дітей.

Колись один письменник сказав: «Людина народжена для щастя, як птах для польоту». Мир — це величезне щастя. І дай Боже сьогоднішнім дітям війни дожити до мирного часу.

Аркадій Хасін