|
|
   |
У морі, як у житті: спокійні дні міняються штормовим вітром, на гребенях хвиль закипає піна, і небо навіть вдень стає темним та близьким. На камбузі і в буфетній починає гуркотіти посуд, що падає від качки.
За довгі роки роботи на суднах Чорноморського пароплавства я неодноразово потрапляв у жорстокі шторми. Але сьогодні, коли йде страшна, розв’язана Росією проти України війна, і все частіше чуються загрози ядерного зіткнення, мені згадується один особливий шторм.
Це було в дні так званої Карибської кризи, коли Радянський Союз за командою глави уряду СРСР М. Хрущова завіз на Кубу ракети з ядерними боєголовками. США в особі президента Кеннеді, дізнавшись про це, поставили СРСР ультиматум — усунути ракети, або розпочнеться ядерна війна. Операція із завезення ракет на Кубу була секретною і мала кодову назву «Анадир».
Перевезення здійснювалися судами Чорноморського пароплавства, і я також в них брав участь. Працював я тоді на теплоході «Більшовик Суханов». Ми вантажилися під Миколаєвом, у секретному порту «Жовтневий». У наших п’ятьох трюмах були попередньо зроблені нари, і туди загнали солдатів. Але всі вони були у цивільному одязі та йшли на Кубу під виглядом сільськогосподарських робітників.
Завантажувалися вночі. Коли трюми були заповнені солдатами, і матроси задраїли кришки трюмів, на палубу почали вантажити ящики з ракетами. Навантаженням командував нервовий та крикливий генерал-майор. З нами він і пішов у рейс. Було це у вересні 1962 року.
Погода була гарною, але коли ми вийшли з Середземного моря до Атлантики, погода зіпсувалася. Почало качати. Шкода було солдатів, які перебували в трюмах, їх заради секретності випускали нагору лише вночі. Тоді ж вони й обідали зі встановлених на палубі похідних кухонь, і «ходили до вітру», бігаючи по черзі на корму, де для них було зроблено спеціальний пристрій.
Шторм посилювався. Качка ставала все сильнішою і сильнішою. Генерал бігав навколо ящиків, боячись, що вони зваляться за борт. Він крив матом матросів, які мало не руками утримували ці ящики, пояснюючи генералові, що прикріплені вони надійно, і з ними нічого не станеться. Але судно гойдало все більше, і генерал лютував ще сильніше.
Раптом затих головний двигун. З’ясувалося, що забилася система подачі палива до двигуна. Поки ми розбирали та чистили паливні трубки, генерал щоразу вдирався до машинного відділення, кричав, що ми зірвали секретний рейс, і він усіх нас віддасть під суд. А коли я сказав йому, щоб він перестав заважати працювати, він заявив, що зі мною розмова буде особливою. Нарешті ми запустили двигун, і судно почало набирати хід. Витираючи руки ганчір’ям, я піднявся на палубу.
Шторм почав затихати. У небі стояв місяць. Океан відливав блакитністю і, як завжди, був величний і прекрасний.
Ну а що було потім — знають усі: Кеннеді домовився з Хрущовим, Радянський Союз вивіз із Куби свої ракети, прибрав війська. І людство зітхнуло з полегшенням. Мир!
Дай Боже, щоб так було і в нас. І чим швидше — тим краще.
Аркадій ХАСІН