|
|
   |
(1939—1998)
Слово про Бунтаря
В буття панів,
у бунт холопів,
в прадавні сльози та віки —
немов у воду
ехолоти,
свої занурюю думки.
Робота чорна і вогненна
пече.
Але зате щораз
мені дарується збагнення
зачаття доброго добра.
І несподівана, як спалах
вікна в нічній самотині,
Шевченкова казенна спальня
нараз одкриється мені.
Надії вижити — мізерні.
І він втікає від карет,
І під грядущі світлі зерна
планету згорблену оре.
«А цоб-цабе, мій сивий воле,
спіши, поезіє. Адже
угледів нас державний ворог —
побіг додому за ножем.
Спіши, спіши! Так буде завше.
Твори свій гнів,
як мед — бджола...»
І німбом мученика
зашморг
торкнувсь могутнього чола.
Овва! – не зашморговано слова!
І цар помацує височок:
не спиться... Спокій обмине.
І він від ласки їх височеств
навшпиньки чеше в кабінет.
Скандал! — об сходи торохкоче,
важкий, аж виляски скавчать!
По кольоровій теракоті,
повз темне олово свічад — цар!
Так що ж сірому укололо?
Від сну до ранку відцуравсь
І, вп’явши пальці у корону,
читає — чорний! —
«Кобзаря».
За всіх часів,
за всіх імперій,
відколи крутиться земля,—
як власний вирок на папері,
тиран читає «Кобзаря».
(1937—2009)
Арешт Шевченка
А небо весни — як живе!
Дніпрові милуються води.
До берега він допливе
поромом своєї свободи.
Спіткнеться об схили Дніпра
життя, молоде і нестримне.
Якась косоока мара
у формі жандарма зустріне.
Душа не уникне ярма.
Як зашморг, давитиме окрик.
Всміхнеться поет: — Недарма
терпіть я не міг косооких.
Нащо передбачувань хист
послав йому бог, як мороку?
Ще буде і Франко-фашист
коситись на Гарсіа Лорку.
Спадковості злої секрет
тиранам носить, як отруту.
І косо бандит Піночет
погляне на Пабло Неруду.
О генії духу, невже
одвічна судилась вам драма?
І тільки за те, що на все
завжди ви дивилися прямо?
(1934—2015)
* * *
Шалений гнів, любові щедрий дар,
Дніпровий гомін і калини кетяг,
І кобзи спів, і серце в вільнім леті —
Усе зійшлось у книзі цій «Кобзар»,
Тут гайдамаки кличуть на пожар
Й цареві згин півні вістують треті.
Козак пильнує в степовім секреті,
І стан тополі здійняли до хмар.
Судились книзі не роки — віки.
З його легкої й мудрої руки
Вона над світом незупинно лине.
Як знак добра і слави воднораз,
Та книга, що подарував Тарас, —
Велика книга сина України.
Нар. 1944 р.
Світові — Кобзаря
Скресла Берегиня. Льоду діаманти
Радісно світились у руці святій.
У щасливих муках народила мати
Сина й охрестила у Дніпрі-воді.
«Що чека на тебе?
Хоч благеньку кладку
Через річку долі кине хто тобі,
Мій маленький синку,
любе ластів’ятко?» —
Крапало дощами в березневий сніг.
Матір-Україно! Піднялись вітрила.
Мов зоря знамення зігріва серця.
Світові княгиня дарувала сина —
Генія, Пророка, Світу — Кобзаря!..
Скресла Берегиня. Плюскається пісня —
Волею волає з-під важких крижин:
«Встаньте, українці, поки не запізно!
Встаньте, як Шевченко —
Батько наш і Син.
(1919—1972)
Люди говорили
Як умру, то поховайте
Мене на могилі...
Т. Г. Шевченко
Поховали... Тільки ж чув я —
Люди говорили —
Ніби з мертвих він воскреснув,
Ніби встав з могили.
Ковалем зробився ніби,
Став мечі кувати
3 кайданів, що встигли люди
Вже давно порвати.
Ой, кував він, ой, кував він.
Примовляв словами,
Як козацьке славне військо
Билось з ворогами.
А коли вкраїнську землю
Німці полонили,
Гнівно вдарив по кувадлу
З усієї сили.
І людей почав скликати
Темними ночами.
І на бій благословляти,
Наділять мечами.
Закликав він з ворогами
Битись до загину,
З-під фашистів визволяти
Рідну Україну.
Україно, Україно,
Дорогі могили!..
Наші люди волелюбні
Правду говорили.
(1938—2017)
Старі дерева
Коли ішов Шевченко, ще здаля
Його усі дерева пізнавали.
І він торкав руками їм гілля,
І тихе щось уста його шептали.
Про що були оті його слова,
Ніхто вже не дізнається ніколи.
І тільки пам’ять у дерев жива,
Хоча й вона стирається поволі.
І в багатьох місцях —
стоять пеньки,
І видно в зрізі, наче на долоні,
Якраз оті, Шевченкові роки,
Що широко одклались в їхнім лоні.
Старі дерева — доля їх така —
Уже і розучились говорити...
Та сниться їм Шевченкова рука
І голос, що один-єдиний в світі...
Нар. І931 р.
Каспійський етюд
Бунтує розгніваний Каспій,
І сняться Тарасу крізь стогін
Дніпровські пороги і наспів
Сліпих кобзарів край дороги.
Від сонця хмарина займеться
Понад голубим небокраєм,
І знову Тарасу здається.
Що Умань шляхетська палає.
І знову збентежені думи
Стривожать поетові душу,
Вогнем вітровим Каракуми
Зволожені очі осушать...
Підступним законом держави
За серце, що бунтом палає,
Орел його царський двоглавий,
Немов Прометея, карає.
А море бунтує й сміється,
Пророчить в часи вечорові:
Орел з нерозкутого серця
Не вип’є бунтарської крові.
Тарасова мати
Мати поета Катерина Якимівна Шевченко похована в саду, поряд а хатою, в якій виростав малий Тарас.
Зоря Кобзарева нам буде сіяти,
Допоки квітує земля.
Поетова мати, Тарасова мати
До нас промовляє здаля.
— Мене поховайте в саду,
біля хати,
Не хочу далеких світів,
Весною,— казала засмучена мати,—
Почую дітей і хрущів.
Нам дивиться в очі Тарасова мати,
Немовби говорить вона,—
Не можна нікому про те забувати:
Земля, як і мати, одна.
Шанує Тараса велика родина,
Вітання лунають здаля.
За сина радіє нова Україна,
Тарасова мати-земля.
Вона пам’ятає, кого народила,
Безсмертна в краю кобзарів,—
Земля — його пам’ять,
земля — його сила
і мати навіки-віків.
(1937—1977)
У меморіальному будиночку Т.Г. Шевченка
Спустився на землю задумливий вечір,
В терновій хустині зелена гора.
Заходжу в будинок... Шевченкові речі.
Сорочка, яку дарувала сестра.
І фарби, стьмянілі від сонця й від часу.
І пензель. Картини на стінах висять.
Два крісла стареньких.
В них часто Тарасу
Доводилось «Думи» подовгу співать.
Надворі журливо шумить яворина.
Частішає серця гаряче биття...
Чи марю, чи бачу: біжить Катерина,
Лишивши під тином маленьке дитя...
І журно німію в неясній тривозі.
Здається, що я дочекаюсь цей раз:
Відкривши кімнату, на світлім порозі
Всміхнеться до мене великий Тарас.
Стою я і мрію. І серцем сумую.
В будиночку тихо, як, може, ніде.
І в душу слова Кобзареві карбую,
Що поруч із нами безсмертний іде.
(Нар. 1938)
Хода
Допоки мелють планетарні жорна,
Здригається тьма Всесвіту німа,
Поезія Шевченка неповторна —
Без неї нас у Всесвіті нема.
Планету будять віщі звуки горна.
Скрипуча вісь орбіту їй трима.
Хода Шевченка світом непоборна —
І з нею ми у світі недарма.
Вона — у бронзі, в мармурі, в граніті
Зневажила брязк золотих монет.
Схиляються вожді і посполиті —
Хода його не визнає тенет.
Хай котить хвилі час несамовиті,
Супроти хвиль завжди іде поет.
(Нар. 1940 р.)
Така пора. Хисткий рубіж
Затято захищає мова:
І святотатство, і грабіж
в Соборі слова.
Тож прокляне нас білий світ,
Накличе долю окаянну, —
Якщо Шевченків «Заповіт»
В непам’ять кане…