|
|
   |
Швидко й непомітно летить час. В ньому кожна особа має свою життєву історію. Потрібно лише одно — бажання встигнути її почути.
Одного осіннього, суботнього ранку я вирішив під’їхати на ближню Молдаванку, відвідати двір своєї юності і поспілкуватися з колишніми сусідами за минуле. На вулиці було сухо і пустинно. До зупинки маршрутного таксі залишалося метрів п’ятдесят. На невеликій базарній площі біля маршрутки вже прокидалася торгівля — відкривалися кіоски і павільйони, підвозився товар, розкладали свій крам приватні торговці. І раптом напівдрімотну жовтневу тишу пробудив дзвінкий цокіт копит. Я зупинився і поглянув ліворуч. По асфальту впевнено цокав гарний кінь. Верхом на ньому міцно сиділа в сідлі струнка, красива дівчина. Вона по-доброму глянула в мої очі і проїхала повз мене далі.
— Подобається? — усміхнено запитала мене сивочола продавчиня.
— Я в захваті!
— Так, — посміхнулася жінка. — Є з кого! Добра конячка!
Якось легко і просто почалася розмова з жіночкою. Виявилося, що її звати Таїсія. Все життя пропрацювала на нафтопереробному заводі в Одесі. Давно на пенсії. Зараз торгує квітами і молоком з свого господарства.
— Але я бачила більшого — продовжила сива жінка. — Мені колись у війну на ногу наступив великий Бурко. Чомусь тих коней так називали. Вони такі здоровецькі, високі, як ті двері, — показує жіночка на павільйон поруч із місцем її торгівлі. — На тих конях німці їздили. А коли відступали в 1944-му, то пару буркунів залишили в нас. Якось ми на одному пахали. Так він мені як став на ногу, так і вдавив в землю. Я худенька була. Нога синя відразу стала. Добре, що земля пухка була. А якщо б на асфальті, то геть роздавив би.
— А у вас в Другу світову війну в селі німці були?
— У нас стояли більше румуни. На початку війни мені було дев’ять років. Але я майже все пам’ятаю… А в нашій хаті розмістили німецький штаб.
Дозволити собі пройти мимо свідка тих давніх подій я просто не міг. І від мене до сивої жінки посипалися запитання. А від неї почуті відверті відповіді. В нашому дружньому спілкуванні відкривалася її довга історія життя. З’ясувалося, що батько дівчинки був на фронті. І загинув в самому кінці війни. Мати була неосвіченою, але дуже бойовою. Вона не боялася окупантів, захищала своїх дітей і правду, і все життя допомагала людям.
Наша бесіда повернула жінку в далекі часи, знову відкрила факти пережитого часу.
— Бачили ми всяке, — зітхає і замовкає моя співрозмовниця.
— А місцеве населення не зачіпали під час окупації? — запитую у неї.
— О, чого? В нашому селі багато євреїв перебили.
— Були євреї у вас?
— О! 600 людей їх було. Вони займали приміщення непрацюючого магазину і клубу. Туди навезли соломи. Може знаєте — гарба така. Возять солому на ній. Привезли в ті будинки по гарбі соломи. І розташували євреїв родинами. Лежачі.
— А вони були з вашого села?
— Ні. З міста. Їх гнали з Одеси. 80 кілометрів до нас. Супроводжували озброєні німці на підводах. Пригнали їх обмороженими — в кого руки, в кого ноги поморожені. Десятки кілометрів йшли з дітьми. На вулиці стояли. Це відбувалося у 1942-му чи 1943 році. А привели їх десь в кінці осені, можливо в грудні. Вже морози були добрі. Раніше зима була. Сніги… Розумієте?
— А що це за село?
— Наше?
— Так.
— Сахарове — так називається. Колись володарем там був такий пан Сахаров.
— Це Березівський район?
— Так, так.
— Значить, ви кажете, тих людей в ті приміщення зігнали?
— Їх розподілили — половина в клубі, половина в магазині. Лежачі. А годувати — хто? Міняли. У когось з них золото було. Мама ніколи не брала. У нас був город, корівка. Так і тягнули. Ось. Мама наварить відро картоплі і несе. І окріпу відро несе їм туди. Ось. А на весні вони їх перебили всіх. На горі. Нас, учнів, теж привели на місце розстрілу і поставили в ряд. А ми були ж малі, в школу ходили. Я по сьогоднішній день не знаю, чому нас вивели туди на гору. Ми стояли від них в двадцяти метрах. Там були і діти, і всі...
— А багато вас було?
— Наш клас — 30 дітей. Вчитель з нами, а як же! Ми стояли і дивились на всі ті діла. Думали, що закінчать євреїв, а тоді підженуть нас. Ні. Вони закінчили, а нас відпустили. Ось. Такі купи були мізків. Налито просто було. По коліно. Били тільки в голову. Нікого не роздягали. Внизу рів великий. На дорогу підходили по черзі і в голову били. Ви можете уявити?.. Пережили ми, Боже… Я ж кажу, що над кручею така гора мізків була… А потім все облили бензином і всіх запалили. Кров текла по схилу аж до крайніх сільських сараїв. То наказали швидко вирити внизу гори яму, щоб та кров туди текла.
Сива жінка знов зітхнула і затихла. А за хвилину відповіла ще на два мої запитання:
— Ні. Після війни туди ніхто не приїздив. І пам’ятника там немає. А де там? Там круча велика. Балка… — Ми пережили жахливі діла — голодовки, війна, все, — трохи згодом продовжила вона. — Ми повинні жити краще, розумієте? Думати потрібно за людей…
Погоджуючись із доброю жінкою, подякувавши їй за розповіді, я купив у неї букет квітів, і приголомшений почутим вирушив додому, відклавши зустріч із двором своєї юності до наступного разу.
Дорогою ніяк не міг зрозуміти, чому ця трагедія донині невідома. Чому так сталося? Навіть згадав Францію, де почув про закриті досі села через невідоме місцезнаходження в їхніх землях небезпечних боєприпасів часів Першої світової війни. Але снаряди — то інше.
Про катастрофи потрібно пам’ятати. Про людські жертви слід відати. Свою історію необхідно знати досконало. І робити все, що залежить від кожного, щоб трагедії не повторювалися знову. Ніколи.
Ігор ПАНОЧИШЕН