За гуманизм, за демократию, за гражданское и национальное согласие!
Общественно-политическая газета
Газета «Вечерняя Одесса»
RSS

Далекое-близкое

Успенська (Чичеріна), 34. Двір, освячений дитинством

№53—54 (11293—11294) // 06 июля 2023 г.

Мій двір

Це спогад, на перший погляд, про дійсно нічим не примітний, непривітний і навіть непривабливий двір, розташований приблизно за 70 метрів від Пушкінської.

Я не народився в Одесі, але саме сюди, у цей двір у 1947 році переїхала з Краснодарського краю наша сім’я: батько Пилип Йосипович, корінний одесит, і мати Раїса Яківна з півторарічною двійнею — мною та сестричкою Надійкою. І до вересня 1956 року тут проходило наше дитинство. Батько й мати під час радянсько-німецької війни (офіцер і сержант) служили три роки разом, боронили Радянське Заполяр’я й одружилися напередодні Дня Перемоги, 7 травня 1945-го. А вже у червні, демобілізувавшись, спочатку поїхали на батьківщину матері, до Краснодарського краю, де в січні 1946-го вона народила нас, двійню.

Отож віком у півтора роки я став одеситом, чим досі пишаюсь і вважаю себе таким. Одеса — для батька рідне місто, тут до війни жили його батьки та інші родичі, тут з юних літ він почав працювати в різних місцях. Перед самою війною закінчив університет за спеціальністю «англійська мова», одержав диплом 22 червня 1941-го, а в липні був призваний на фронт. Коли повернувся після війни, нікого з рідних вже не було, будинок на рідній Бєбеля (Єврейській) виявся зруйнованим. Тому знайти квартиру родині з двома малюками було нелегко.

Минуло багато часу від років мого одеського дитинства, багато що забулося, тож зупинюсь на більш пам’ятних фактах. Одними із перших моїх — дворічного віку! — спогадів стала поїздка з батьком на трамваї (здається, № 17) кудись на Фонтан до матері, що лікувалась у санаторії. Загалом наше з сестрою дитинство видалось злиденним, мало радісним. Бо жили ми бідно. Адже батько наприкінці 40-х-початку 50-х років не мав постійної роботи. 1953 року, пам’ятаю, він працював у школі №122, а вже у 1954-55 рр. став інспектором по школах Одеської залізниці, після чого одержав направлення на роботу вчителем у Роздільну. Туди ми й переїхали у серпні 1956 року. Однак з Одесою я не розстався, бо пізніше чотири роки жив у місті, навчаючись у технікумі, далі закінчив Одеський педінститут, деякий час працював на заводі пресів…Потім, як і досі, з містом мене єднали літературні та журналістські зв’язки.

Це був, так би мовити, біографічний відступ. Вернімось до двору на Успенській. Зараз там вже є ворота. А в роки мого дитинства, здається, не було. Двір мав закритий згори проїзд крізь будинок, з проїзду — праворуч вхід у парадну на 2 -3 поверхи та двоє вхідних дверей у підвальні квартири. Пригадую, в одній з них, з вікнами на вулицю, жила сім’я з дівчиною Софою, відмінною школяркою, яка була дуже чемною як з дорослими, так із дітьми; у другій, біля повороту саме у двір, у неймовірно тісній кімнатці з віконцем у двір мешкав десь на рік — два старший за мене хлопчик Ігор Першинов з мамою. Прямо навпроти проїзду з торця іншого будинку йшли залізні сходи на другий поверх, де мешкала, зокрема, стоматолог, тоді казали «зубна лікарка» на прізвище Коган, яка там і приймала пацієнтів. За поворотом й починався саме двір. Праворуч — триповерхова будівля з парадним входом і квартирами від підвалу до даху, наліво — продовження власне двору. Це був невеликий прямокутник приблизно 20 на 7 метрів, з усіх боків будинки, в кінці — вхід до торцевої двоповерхівки, а внизу скрізь — підвали, переважно сарайні. У правому кутку, поруч із сараями, й містилась у підвалі наша квартира № 20 з вікнами у нішу-яму.

Коротше кажучи, це був майже традиційний для міста двір-колодязь, куди надто рідко проникали сонячні промені. Квартира — одна кімната, хоч і велика — 5х5 метрів. Вхід — круті сходи у малесенький коридорчик, де водились щурі, звідти прямо — чужий сарай, вліво — ціла галерея сараїв, де теж водились щурі. У квартирі не було жодних зручностей, туалет і водопровідний кран — у дворі, стіни залишалися завжди мокрими від сирості. В кімнаті ми мали пічне опалення. Провітрювання через кватирку майже нічого не давало. Родині доводилось дуже скрутно. У кімнаті меблів мінімум. Крім зимових днів, мати готувала їжу на примусі у коридорчику на маленькому столику. У перші ж роки вона закінчила курси крою та шиття, тож взялася за пошиття переважно жіночого одягу різним клієнткам. Мама працювала спершу на ручній, пізніше на ножній швейній машинці. І цим робила деякий дохід сім’ї. Звичайно, і всіх нас обшивала.

Щодо деяких пам’ятних дитячих вражень і подій. Чи не найперше — при вході у проїзд, а також біля підвалів у дворі вражали написи на стінах «Проверено. Мин нет», що залишилися від 1945 року. Такі написи я бачив й у сусідніх дворах і на будівлях: наприклад, просто на розі великого будинку № 39 по вулиці Пушкінській, у дворі № 32 по Чичеріна та в інших місцях.

Ми, діти, підростали, в нас з’явились нові інтереси. Нас багато що цікавило, тож совали носа куди треба й не треба. Тим більше, з’явилися друзі. Над нашою квартирою мешкало заможне подружжя Іваненкових — дядько Саша та тітка Ася з дітьми — хлопчиком Льонею (на рік старший за мене) та дочкою Томою (на рік менша). Коли вони заселились, не пам’ятаю. Для нас з Надею Льоня та Тома стали найкращими друзями до кінця нашого проживання у тому домі. Добрими товаришами були й Ігор Першинов з проїзного підвалу та дещо старший за мене хлопець Марик з будинку №30 (до речі, дуже розвинений, розумний та ввічливий, скромний хлопець, у нього можна було багато чому повчитися).

Ми з сестрою ходили в дитсадок, що містився на тій же вулиці ближче до Канатної, а у 1953-му пішли до школи: я — у хлопчачу

39-у (Успенська ріг Канатної), а Надю довелось водити у дівчачу №83 (Успенська ріг Маразліївської). Однак через рік, з 2-го класу , ми об’єднались у 39 школі, бо школи стали загальними для хлопців і дівчат.

Хлопчаками ми грали в різні ігри, хоч у дворі було тісно, а на вулиці забороняли батьки, бо поруч по дорозі ходив трамвай (спочатку вузькоколійний). Коли підріс, вже навчаючись у школі, ми любили лазити по всіх дворах в окрузі нашого кварталу (по вулицях Осипова, тоді казали Ремесленій, Троїцькій, Пушкінській та Успенській ) — по підвалах, сараях, різних закапелках. Звичними були ігри у схованки, піжмурки, доганялки, різні ігри з м’ячем. Любили дивитись і вчитись, як старші пацани грають у так звані маялки, ножички та у стінку (на дрібні гроші). Також дехто зі старших (і дорослих) грав у цурки та городки. Серед дорослих були популярні ігри у лото (бочонки), доміно (найбільше), шашки і шахи. Всі дуже полюбляли футбол. Найбільше вболівальників спостерігалось на вулицях у дні футбольних матчів на стадіоні у парку Шевченка. Тоді трамваї по нашій вулиці ходили всуціль обліплені болільниками (на матч і з нього), хоч це й було небезпечно.

Завжди радісною подією ставали першотравневі та жовтневі демонстрації, адже ми жили поруч з Пушкінською, по якій проходили святкові колони, а ще цікавіше ставало, коли відбувався військовий парад. Звичайно ж, нерідко подіями ставали походи у парк Шевченка та на пляж Ланжерон.

Не можу не згадати й деяких інших дитячих подій. Ще дитсадківцем я нечітко вимовляв деякі звуки. Пам’ятаю, до нас у гості прийшов під Новий рік батьків товариш і провів ще одну електролампочку у бік ялинки, і я, як побачив, радісно вигукнув: «Дядя Хура зделал два хвета!» Цікаво було також улітку, під час виїзду дитсадка у літній табір десь на Фонтані, неподалік моря. Нас, малих, нерідко посилали у магазини, частіше за хлібом. Тоді з хлібом було скрутно: бувало, доводилось стояти у чергах навіть по дві години.

Пам’ятними на все життя стали політичні події 50-х років. Тоді, на початку 50-х, по дворах десь раз на місяць-два, часом і частіше, ходили лектори та пропагандисти , які збирали мешканців двору й читали лекції про міжнародне становище та на інші теми. У 1952 році це були розповіді про війну у Кореї, у 1953 — у зв’язку зі смертю Сталіна, потім — про Берію, Хрущова, про холодну війну та ін. Нам, вже школярам, це теж було цікаво.

Своєрідними подіями не тільки для дітей ставали відвідини двору циганами, заготівельниками металобрухту та макулатури, продавцями клеючого паперу від мух (їх тоді водилось мало не хмарами), точильниками, паяльщиками та ін.

Словом, хоч життя тоді й було для більшості важке і бідне, одесити не втрачали оптимізму й жили добрими справами, надіями і мріями про краще майбутнє.

МИХАЙЛО ГЕРШКОВИЧ. Журналіст, серцем одесит назавжди. м. Балта



Комментарии
Добавить

Добавить комментарий к статье

Ваше имя: * Электронный адрес: *
Сообщение: *

Нет комментариев
Поиск:
Новости
08/11/2023
Запрошуємо всіх передплатити наші видання на наступний рік, щоб отримувати цікаву та корисну інформацію...
15/05/2024
Мер Одеси передав військовим евакуатори, придбані за бюджетні кошти на виконання заявки наших захисників...
15/05/2024
Электроэнергия, скорее всего, подорожает. Причина в том, что из-за постоянных обстрелов агрессором потерян огромный объем генерирующих мощностей, порядка восьми гигаватт...
15/05/2024
Прогноз погоды в Одессе 17—22 мая
08/05/2024
4 мая вступил в силу закон, предусматривающий отмену понятия «ограниченно годный». Граждане, имеющие такой статус, должны повторно пройти военно-врачебную комиссию до 4 февраля 2025 года...
Все новости



Архив номеров
май 2024:
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31


© 2004—2024 «Вечерняя Одесса»   |   Письмо в редакцию
Общественно-политическая региональная газета
Создана Борисом Федоровичем Деревянко 1 июля 1973 года
Использование материалов «Вечерней Одессы» разрешается при условии ссылки на «Вечернюю Одессу». Для Интернет-изданий обязательной является прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка на цитируемую статью. | 0.029