|
|
   |
Стояло літо 1888 року. У купе потяга, який рухався із заходу на південь, були юна дівчина та її літній сивочолий супутник. Дівчина напівлежала, дивлячись за вікно, де пропливали рідні краєвиди, і мимоволі віршувалося:
Прощай, Волинь! Прощай рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок...
І мчить залізний велетень мене.
Переді мною килими чудові
Натура стеле — темнії луги,
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
Снується краєвидів плетениця
Розтопленим сріблом блищать річки, —
То ж матінка-натура чарівниця
Розмотує свої стобарвнії нитки.
Потяг набирав швидкості і відвозив їх усе далі й далі. Дівчина милувалася цими любими серцю місцинами, серед яких зростала, всотувала подільську красу всім серцем. Юнка їхала далеко від родинного гнізда, де були близькі й рідні люди — матір, улюблений старший брат Михайло, з яким були як нерозлучні, то ж й ім’я мали спільне — Мишолосіє; молодша сестричка Оля, яку любила безмежно; менші Миколка, Оксанка і маленьке чудо Ісидора, яка тільки-но навесні з’явилася на Божий світ. Леся вже скучала за ними, весь час згадувала братів і сестричок, для яких була і старшою сестрою, і нянькою, і вчителькою — для своїх молодших сестер і брата Леся напише підручник зі стародавньої історії. Згадувала й сільських дітей, з якими дружили вони, діти панські. З ними, селянськими дітлахами, спілкувалася простою, милозвучною й чарівною мовою, яка панувала й у родині; в рідному сімейному гнізді чула дивовижні розповіді про русалок і мавок, лісовика й потерчат, перелесника й того, що греблі рве. І від цього прийшло усвідомлення, що її рідний край — найкращий у світі.
Нарешті, потяг прибув на вокзал великого незнайомого міста. На пероні метушня, гамір, радісні вигуки, поцілунки... Серед зустрічаючих усміхнений статечний добродій-вусань, який міцно тисне руку татові, схиляється й торкає вустами руку дівчини. Він — Михайло Федорович Комаров. Юнка — Леся Косач. Це сталося багато років тому, коли у липні 1888 року до Одеси вперше приїхала 17-річна Леся Українка.
Шуміли пишними кронами акації й платани, гралося хвилями море, у парках та бульварах було гамірно — ішов курортний сезон.
Гуділи пароплави, що один за одним заходили в порт — навкруги вирувало бурхливе життя міста-порту, міста-курорту. Кінний екіпаж зупинився біля будинку по вулиці Поштовій, 27, де мешкала дружна велика родина Комарових. Михайло Федорович Комаров був відомою в Одесі особистістю. Правник за фахом, він був видатним бібліографом, фольклористом, критиком, перекладачем, словникарем. Крім того, його знали як активного громадського діяча, члена одеської «Громади», співзасновника «Просвіти». А ще він був добрим батьком, який у дусі пошани й любові до українства виховав усіх своїх п’ятьох дітей, які також залишили в нашому духовному житті добрий слід.
Так на початку літа 1888 року Леся в супроводі батька вперше переступає поріг дому Комарових... До нашого міста Петро Антонович Косач віз свою доньку не на відпочинок — лікувати. Уже майже шість років вона страждала від тяжкої недуги — туберкульозу кісток. Сюди, до Одеси, Леся з татом приїхали після Варшави. На сімейній раді було вирішено везти хвору Лесю на південь, на знамениті у всій імперії грязі одеських лиманів.
Богдан Комаров, наймолодший з дітей Михайла Федоровича, залишив цікаві спогади про відвідини Лесею Одеси й тих місць, де були тогочасні грязеві курорти. Дозволю собі звернутися до цього документа, який є в архіві М. Комарова (архів зберігається в Одеській національній науковій бібліотеці), з якого ми дізнаємося про стосунки двох непересічних родин — Косачів і Комарових.
Богдан Комаров: «Леся вперше побачила Одесу ... коли була привезена своїм батьком на славнозвісний Хаджибейський грязевий курорт. Одеса тоді ще переживала свою молодість — їй не було і ста років. В часи Лесі Українки місто вже було добре впорядкованим та гарним і посідало першорядне портове місце в Російській імперії. Одеса мала широкі вулиці, бруковані спеціально нарізним гранітом, а подекуди й асфальтовані, гарні дво— та триповерхові будинки легкої архітектури з високими вікнами і просторими балконами. Уздовж вулиць рівні ряди акацій, що просвічувались ажурним прозорим листям. Яскраве газове освітлення по вулицях і в крамницях. Усюди по місту розмістилися маленькі й більші сквери та бульвари з ясно-зеленими газонами і густим запахом субтропічних квітів».
Лесю вразило це місто — гамірне, багатолюдне, із своїм швидким ритмом життя, своєрідною південною екзотикою. Вражали люди, яких бачила: статечні слов’яни, зі своєрідною мовою, не схожою до тієї, яку знала Леся, педантичні німці, галасливі й темпераментні південні люди — чи то греки, чи євреї, чи італійці, чи молдовани...
Спочатку вона почувалася тут незатишно. Незвична обстановка незнайомого міста гнітила, навівала смуток і тугу:
Великеє місто. Будинки високі,
Людей тих — без ліку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськії лави широкі,
Скрізь видно ту юрбу велику.
І все чужина! Ох, біда самотному
У місті широкім
Себе почувать одиноким!
І добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом і оком.
Тож добрії люди мене привітали
В далекій країні...
Так розпочалася її щира і тривала дружба з родиною Комарових, які намагалися зробити все, щоб допомогти хворій Лесі адаптуватися до нових кліматичних умов, познайомити її з Одесою.
Щоб трохи розвіяти сум хворої дівчини, діти Комарових запрошують її до моря, яке Леся бачила вперше у своєму житті і яким потім залишилася зачарована назавжди. І старші, й молодші Комарови завжди поряд із нею, прагнуть зробити все, щоб Леся почувалася затишно й комфортно. Вона милувалася морськими краєвидами, красивими прямими вулицями, що збігали до моря, вогнями Одеського порту.
На тихому небі заблиснули зорі,
Огні запалали
У місті. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морі
Незлічені світла сіяли.
В широкім просторі губилося око,
А думка питала —
Де щастя шукать вона мала,
Любові й надії, — у небі високо?
Чи в морі спокою б шукала?
Ні, думко!
Даремне в світовім просторі
Притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в зорях. Не в морі, —
Між людьми поради питати!
Шукай, може,
душу там найдеш де щиру
І розум величний;
Де правди не згас промінь пишний,
Там треба шукати любові і миру...
Саме у цій родині наших земляків знаходила Леся відраду, любов і душевний спокій. Вона дуже шанувала Михайла Федоровича як знаного українського інтелігента. Бо ж було за що. Богдан Комаров згадував: «Кожну заощаджену копійку він тратив на друкування і придбання книг. Усе, що видавалося на терені Російської імперії і в Галичині українською мовою, не минало батькових рук. Леся і вдома завжди була в багатому книжковому оточенні, а коли приїздила до нас в Одесу, то мала можливість обізнатися зі всіма надбаннями і новинками рідного друкованого слова».
Леся назавжди залишить у своєму серці повагу й любов до родини Комарових, і завжди у її спогадах житиме чарівне Чорне море. Дівчина щиро заприятелювала з доньками Михайла Комарова Галею, Любою, Вірою й особливо старшою — Маргаритою. Це саме в ній знайшла вона «прихильного друга». Дівчата часто супроводжували Лесю у прогулянках вулицями й бульварами красуні Одеси. А завжди з ними — маленький Богдан.
Б. Комаров: «В Одесі було три пункти, з яких найчастіше милувалася морем Леся. Першим був центральний бульвар (Ніколаєвський, зараз це Приморський бульвар). Другим місцем споглядання вибрали дівчата бульвар Олександрівського парку — тепер це парк Шевченка. Тоді ще зберігався там мур турецької фортеці Хаджибей. Через широкі амбразури цього муру приємно було дивитись на море: тут кінчалась Одеська бухта і починався безмежний синій простір, де-не-де біліли вітрила рибацьких шаланд. Любила Леся і, мабуть, найбільше третє місце, що лежало на самому березі, — Ланжерон. Леся подовгу просиджувала на березі. Любила підходити до тієї вічно рухливої межі, що зветься побережною лінією, що відділяє суходіл від моря. А навколо мальовничі жовті і червоно-жовті берегові скелі. Коло самого берега плавали прозорі «парасольки» медуз, або «морських сердець», як ми їх називали».
Перебування в самому місті було нетривалим, і Леся їде на Хаджибейський лиман, грязі якого давали значний лікувальний ефект. Туди Лесі теж доводилося діставатися «конкою» — чи не єдиним на той час транспортом.
Ось як про це писав Б. Комаров: «Лікарня збудована на підгір’ї, під селом Нерубайським, на віддалі 1,5 кілометра від дзеркала лиману. У 1888 році Леся поселилася в центральному будинкові курорту, в п’яти кроках від лікарні. Цей будинок містився в середині мальовничого гаю, який вважався в Одесі та її околицях найкращим парком. Були там старезні могутні дерева: величезні столітні тополі, рясні плакучі верби жалісно вишикувались понад ставком. Були тут навіть високі і кремезні дуби, що для Одеси було «екзотикою».
Парк цей нагадував своїми деревами рідне Лесі Полісся. Лікування за допомогою грязевих та ропних ванн закінчувалося купаннями у відкритому лимані, які Лесі дуже подобались: вода тепла, щільна, в ній було легко плавати. А плавати, як згадував Б. Комаров, Леся дуже любила і вміла.
Перебування на Хаджибейському лимані, грязеві й ропні ванни роблять свою справу. І, як засвідчує історія хвороби Лесі Українки, «...влітку 1888 року Леся отримала курс лікування і купання у грязелікувальному закладі на Хаджибейському лимані в Одесі. У результаті цього настало значне покращання...». Леся щаслива й радісна. Її душа рветься до друзів, яких вона вподобала, до теплого й ласкавого моря. Вона мріє звідати його простори, побувати ген там, за обрієм.
Минув рік. Леся почувалася значно краще. Врадувані станом доньки після перебування в Одесі і за наполяганням лікарів Косачі вирішують повторити тут лікування. І Леся приїде до Одеси наступного літа вдруге й потім, того ж 1889 року, восени, втретє. Прибувши до Одеси на початку літа 1889 року, вона одразу ж почала проходити курс лікування.
До Лесі часто приїздили Комарови, друзі, знайомі, і вона завжди зустрічала їх дуже привітно, лагідно. «Вона вміла відгонити своїм трохи веселим, трохи іронічним словом всі денні лиха». Літо минало, за Лесею приїхала мати, Ольга Петрівна, з нею брат Михайло і сестра Оля. І вже Леся разом з Комарівнами показує їм свої улюблені місця Одеси.
Михайло Федорович Комаров улаштовує всім, і гостям, і своїй родині, приємний і несподіваний сюрприз — подорож на три дні на пароплаві «Тургенєв» до стародавньої фортеці в Акермані. На Лесю відвідини Акермана справили незабутнє враження. Доля невеличкого містечка, яке мало стародавню й драматичну історію, схвилювала юну поетку. І знову на папір лягають такі рядки:
Ой високо сонце в яснім небі стало,
Гаряче проміння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От і берег видко! Прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеє та стало на межі,
Освітило акерманські турецькії вежі.
Ходім же турецький замок оглядати,
Щоб і нашу славу, і лихо згадати, —
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.
Ця поезія з циклу «Подорож до моря», стилізована під українську народну думу, є свідченням того, що 17-річна Леся — уже сформований поет, який володіє багатьма формами поетичного слова. А головне — дівчину глибоко схвилювала українська історія причорноморського краю і вона створила високохудожню поезію.
Цього разу лікування також було успішним, що дуже радувало Лесю і всю родину Косачів, з якою зв’язок тримався постійно — через листування. Лесині листи з Одеси оповідають не лише про ті процедури, які вона приймала (мати вимагає детального опису усього процесу лікування). Тут, на Хаджибейському лимані, вона інтенсивно творчо працює: перекладає вірші Г. Гейне, французьких поетів, власні вірші надсилає до збірника «Плеяда», чернігівського збірника та «Зорі», сповіщає батькам і родині про інші творчі задуми.
Леся детально відтворює одеський колорит, зокрема, незвичайну спеку того літа 1889 року. «Тут спекота страшенна, по 30 градусів буває в 7 годині вечора! Дощ ні разу не йшов з того часу, як я тут... Ви не маєте поняття, яка тут страшенна спекота: в понеділок було 43 градуса , я сама на термометрі бачила; так що я сміючись читала ваші скарги на спеку, — а чей же під каштанами не бува такої температури? Кажуть, що моряки, повернувшись з Африки і навіть з екватора, говорили, що там не так жарко, як тут, в Одесі. Тропіки переїхали на лиман!.. Всюди панують матроські костюми, віяла, зонтики, содова вода і морожене. Я купила за 10 к. «спасення душі», себто віяльце. Кажуть, у неділю перебувало в городських купальнях шість тисяч чоловік».
До неї часто приїздить Маргарита Комарова, і дівчата завжди знаходять цікаві теми для спілкування. Тоді ж вони на згадку сфотографувалися — Леся, Михайло і Маргарита Комарова. Це відома світлина, на якій дівчата сидять під деревом, прибрані по-українськи: у віночках, корсетках і вишиванках, з намистом на шиї. На колінах у них вишиваний рушник (цей рушник згодом вони передадуть у Канів, на могилу Кобзаря, і він зберігатиметься у меморіальному музеї Тараса Шевченка). Михайло стоїть, тримаючи розгорнуту книжку в руках.
Перебування в місті, яке стало їй близьким, завершувалося. Леся покидала Одесу, зміцніла, окрилена, і останнє прощання посилала морю:
...За час, за годину
Тебе я покину,
Величнеє море таємне!
І знов мене прийме,
Огорне, обійме,
Щоденщина й лихо буденне.
І в рідному краю
Не раз спогадаю
Часини сі любі та милі!
Прощай, синє море,
Безкрає, просторе, —
Ви, гордії, вільнії хвилі!
Вона повертається у родинне гніздо, але на початку осені її думки вже знову про лікування в Одесі. У Лесі було якесь лихе передчуття, і воно її не обмануло: «Збираюся потроху в Одесу, — пише вона з Колодяжного братові Михайлу в Київ. — Думаю, що до октября виїду».
12 жовтня 1889 року Леся знову в Одесі. Цього разу вона живе на вулиці Надеждинській, у доктора Вальтуха, який тримав ортопедичний заклад, у будинку № 6, у помешканні масажистки пані Гіпперт. Леся сумлінно виконує всі приписи лікарів. Але не тільки лікування заповнює тут її буття. Коли випадає вільна часина, вона відвідує в Одесі свої улюблені місця. З дитинства обдарована музикальним слухом і чуттям до мов, вона заходить у храми різних віросповідань. Леся починає брати уроки англійської мови. Інтенсивно працює, перекладає твори В. Гюго, пише братові Михайлові, аби попросив свого одеського приятеля, студента університету Неона Галімського, провести її на Ланжерон — вона «хоче подивитися на море, але сама боїться їхати, бо там у цю пору пустка».
У третій приїзд Лесі до Одеси медики вдаються до методики витягання хворої кістки й серії масажів. І ці процедури виявилися для неї мало не фатальними. З історії хвороби Лесі Українки: «Після курсу масажу в Ортопедичному закладі доктора І.А. Вальтуха в Одесі восени 1889 року знову виникло загострення хвороби». В одному з листів до брата Михайла Леся писала: «Сюди, в Одесу, я приїхала на лихо, бо не тільки масаж не поміг, але, здається, пропало й те, що я загоювала собі лиманом, Косівщиною, пов’язками (йдеться про поїздку перед Одесою до народної цілительки на Сумщину — Т.А.) і всім лихом і бідою».
Юна Леся знаходить спосіб боротьби з недугою — творчу працю. Ще не один раз вона рятуватиметься від фізичного й душевного болю у такий спосіб. А надто тоді, коли поїде у Мінськ до вмираючого свого кохання — Сергія Мержинського, який конав від сухот. Тоді, сидячи біля нього, щоб не збожеволіти від усвідомлення невідворотної втрати, в одну ніч вона напише поему «Одержима».
Лесі дуже зле, і настрашені Комарови дають її батькам термінову телеграму. Негайно приїздить Ольга Петрівна, застає доньку в дуже тяжкому стані. Намагається з’ясувати причини погіршання її стану в лікарів, але то — марна праця. Стурбована мати везе доньку в родинне гніздо, у Колодяжне.
Ще не раз згадає Леся те лікування восени 1899 р. Та попри все Одеса у її пам’яті буде більше пов’язуватися з кращим, що в неї тут було, а найперше — з дружною родиною Комарових, з найближчою подругою — Маргаритою. Леся часто називала свою подругу Ґретхен, як героїню її улюбленого «Фауста» Ґете. Їхня дружба тривала до кінця днів Лесі. На її могилу Маргарита Комарова і покладе вінок з надписом «від Ґретхен»...
В 1891 року Леся знову в наших краях, цього разу на лимані біля с. Шабо. Це село, як відомо, славиться своїми виноградниками. І лікарі рекомендують Лесі спосіб лікування виноградом і продуктами виноробства. Певно, якийсь позитивний ефект від такого лікування все ж був: «Я таки думаю, що вдома я б довше поправлялася, ніж тут, у Шабі, — пише вона. — Тут я надалі не зостаюсь, бо вже воно не тільки що не жарко, а навіть інший раз і зовсім холодно. Та й дощі перепадають. Винограду я вже досить їла, та й ще їстиму в Одесі, а купатись тут, як я вже писала, не можу».
І до кінця своїх днів, чверть віку поспіль, Леся приїздитиме до міста на Чорному морі, завжди зупиняючись у Комарових, бо через Одесу проляжуть морські шляхи, якими простувала вона на лікування то на європейські курорти і лікувальні заклади, то в далекий Єгипет, то на Кримське узбережжя Чорного моря, то на Кавказ...
Тетяна АНАНЧЕНКО. Культуролог